Amanita Design – це маленька чеська студія, яка давно сформувала свій стиль і мають свою аудиторію. Їх Samorost була не так “пригодницькою грою”, як просто прикольною інтерактивною іграшкою, в якій була певна “історія”, але акцент був на прикольну взаємодію зі світом і класні звуки та музику. Але починаючи з 2009-го року та виходу Machinarium, їх першого комерційного проєкту, вони стали відомими на весь світ. І сама Machinarium була більш традиційною point and click пригодою з акцентом на загадки. З тих пір, їх проєкти постійно змінюють акцент – інколи вони роблять щось більш традиційне і про загадки, інколи щось просто прикольне і веселе. Мені зазвичай більше подобаються їх ігри, які підпадають під другу категорію і я вважаю Chuchel та Botanicula їх найкращими релізами. Але мені все одно цікаво грати в усе, що вони випускають і просто насолоджуватись красивим візуальним стилем та завжди класною музикою. Phonopolis, на жаль для мене, виявилась грою про загадки. Але вона все одно прикольна.
Tag: огляд на гру
Зачарований: Persona 3 Reload
І знову Persona 3. Хоча, кого це дивує? Ця частина серії настільки важлива не лише для Persona, а й для всієї Megami Tensei. Винахідлива суміш симуляції життя та покрокової командної рольової гри з підземеллями. Незабутній сюжет та персонажі. Неймовірний саундтрек. Мені є багато що критикувати про цю гру, але я все одно не зміг не сісти грати в неї знову. Хоча 3 роки назад, після проходження Persona 3 Portable, сказав що точно не буду. Persona 3 Reload того варта. Якщо ви ніколи не грали в серію, краще починати саме з цієї гри. Так, навіть не з Persona 5 Royal чи Persona 4 Golden. Але варто поговорити про все детальніше.
Засмучений від: The Tragedy at Deer Creek
Бувають такі проєкти, після проходження яких відчуваєш, ніби потенціал ідеї для гри був зовсім не розкритим. Не тому що “розробники погані”, чи ще щось, просто якось сумно стає. The Tragedy at Deer Creek викликала в мене саме такі емоції. Хоча гра явно з малим бюджетом і командою, початок в неї дуже цікавий. Виглядає вона класно, світ атмосферний, музика прикольна. І хоча гравцям не пояснюють всі деталі, стає дуже цікаво, що ж буде відбуватись далі. На жаль, все це нікуди не йде, бо як пригодницька гра цей проєкт погано працює, і як сюжетна гра вона теж не знає як саме треба будувати оповідання.
Думки про: Bubsy 4D
Бабсі останні тридцять років згадують лише заради жарту. Серія Bubsy почалась в епоху платформерів з маскотами, коли всі намагались копіювати Маріо та Соніка, і перші дві гри в серії мали схвальні відгуки. Мені ці ігри ніколи не подобались, бо в цілому і жанр не дуже мій, але якщо дивитись на історію, то лише за останні роки про ці ігри почали писати негативно. Але для початку 1990-их, це був не найгірший приклад маскоту. Та в 1996-ому році вийшла дійсно жахлива Bubsy 3D і репутація серії була повністю втрачена. І з нею, самого Бабсі почали ненавидити.
Після декількох дуже дивних спроб оживити серію, Bubsy 4D приємно дивує. Бо хоча це і не супер класний 3D платформер, гра все одно вийшла дійсно прикольною. Якщо вам подобається цей тип платформерів.
Думки про: Fatal Frame II: Crimson Butterfly REMAKE
Після проходження оновлених версій п’ятої та четвертої частини серії Fatal Frame, проходити повноцінний рімейк другої частини трохи дивно. Я можу зрозуміти логіку Koei Tecmo – вони побачили, що рімейки популярні, побачили як Konami так переробили найбільш відому частину Silent Hill і вирішили зробити теж саме. Що вони до цього вже робили – у Fatal Frame II вже був рімейк на Wii (під назвою Deep Crimson Butterfly), і ця нова версія гри багато ідей бере саме з того релізу… Але люди голосують гаманцями і просять більше рімейків, бо, мабуть, їм насправді не подобаються ігри, рімейки до яких вони просять, раз вони не хочуть в них грати.
Ох. Проїхали. Важливо, що це вже третя версія найбільш відомої частини Fatal Frame. І в цій версії дуже багато класних елементів. І дуже багато не дуже класних. Чому гра мені не сильно сподобалась, але могла б.
Read more“Думки про: Fatal Frame II: Crimson Butterfly REMAKE”
Радий: Wicked Seed
В далекому 1998-ому SquareSoft, які були на найвищому рівні якості своїх проектів того періоду, випустили Parasite Eve. “Кінематографічну рольову гру”, в якій розробники змогли створити відчуття інтерактивного сюжетного блокбастеру. Гра мала була не ідеальною, але до сьогодні в неї купа фанатів, бо нічого схожого на цю гру ніколи ми не отримали. Навіть продовження гри, яке я люблю навіть більше за першу частину, стала абсолютно іншим проектом, який більш нагадував класичний survival horror, ніж сюжетну RPG. І раз ніхто з великих розробників цього не робить, схожі проекти почали розробляти інді розробники. Wicked Seed – один з таких проєктів, який має багато схожих за механіками ідей, але зроблений за набагато менший бюджет.
Радий: CONSCRIPT: Director’s Cut
Насправді Conscript вийшла ще майже два роки тому, але щось мене відштовхувало від проєкту. Бо гра описує себе певним чином, і на папері така суміш не повинна працювати взагалі. Ну тобто, класичний survival horror в сетингу першої світової, в якому нема надприродних ворогів, а ще й камера в грі зверху, в ізометрії. Як це все взагалі може працювати? Як виявляється, дуже непогано, і Conscript в оновленій Director’s Cut версії – дійсно дуже прикольна гра, в яку фанатам жанру варто пограти.
Думки про: Darwin’s Paradox!
Створювати ігри в жанрі cinematic platformer складно. Бо “кінематографічність” означає, що в грі повинно бути достатньо різноманіття і сюрпризів, але також при цьому, гра повинна мати ідеальний темп і не застрягати на якомусь місці надовго. Через це, більшість прикладів жанру зазвичай займають не більше 4-5 часів на проходження. І це логічно, бо від фільму чи театральної постанови ви не очікували б довшого часу, інакше вам набридне це дивитись. Тож ігри, які займають більше часу або більше акцентують загадки, або повністю стають прикладами puzzle platformer жанру, бо люди тоді більше зацікавлені в системному вирішенні проблем, ніж в пригоді, яка постійно кудись рухається. Існує купа дуже відомих прикладів жанру, від класики типу Another World/Out of this World до сучасної класики типу INSIDE. Також людям подобалась серія Little Nightmares, хоча мені персонально перша гра здалась трохи нудною. Є навіть більш “культові” приклади, типу The MISSING: J.J. Macfield and the Island of Memories.
Після проходження демо версії, я очікував, що Darwin’s Paradox! мене приємно здивує. Восьминіг в ролі головного героя – цікава ідея, бо можна бризкати чорнилом та ходити по стінах. Та й тон гри, в стилі дешевої американської фантастики 1950-их про прибульців був цікавим. Тож, навіть коли деякі моменти на старті гри мене трохи дратували, мене це не сильно хвилювало, бо гра була занадто харизматичною. Але чим довше я грав, тем менше в мене залишалось терпіння. І під кінець проходження, я постійно думав про те, чи варто навіть продовжувати грати.
Радий: S.T.A.L.K.E.R.: Поклик Прип’яті – Enhanced Edition
Сім років назад я пройшов всі три перші частини S.T.A.L.K.E.R.. І Поклик Прип’яті була найприємнішим проходженням з усіх. Тінь Чорнобиля була цікавою, але дратуючою. Чисте Небо бісило. Але ця? Ця була дійсно прикольна. Відчувалось, ніби GSC Game World нарешті зрозуміли як саме треба робити ці ігри, або їх смаки нарешті співпали з моїми. Тож, коли я вирішив пройти Enhanced Edition версії всіх цих ігор, які доступні в Legends of the Zone Trilogy, я очікував схожих результатів. Звичайно, я сподівався, що перші дві гри стануть в новому релізі набагато кращими, але, на жаль, хоча вони і краще, всі основні проблеми цих проектів залишились без змін. Але раз Поклик Прип’яті вже була прикольна, то чи є сенс в новій версії? Деякий є.
Read more“Радий: S.T.A.L.K.E.R.: Поклик Прип’яті – Enhanced Edition”
Радий: Legacy of Kain: Defiance Remastered
Оскільки я великий фанат серії Legacy of Kain, як я згадував минулого року в огляді Legacy of Kain: Soul Reaver 1&2 Remastered, я був з тих, хто дуже очікував Defiance. Оскільки сюжет в Soul Reaver 2 не закінчив історію, яка почалась в Soul Reaver 1, то всі очікували, що це нарешті трапиться в Soul Reaver 3 (а Defiance на старті розробки саме так і називався). Тому, вихід Blood Omen 2 (ремастер якого поки не вийшов) став для всіх сюрпризом. Події в цьому проєкті не співпадали з тим, що було відомо з сюжету раніше, а це означало, що щось в Defiance знову змінить історію – навіть розробники на це натякали. Потім з’явився ранній трейлер гри для PS2, в якому грав прикольний ню-метал, і я тоді скачав цей трейлер і багато разів його передивлявся (до речі, трек називається “In the Crossfire”, як я дізнався з найкращого фанатського сайту по LoK). Все вказувало на епічне завершення історії, де гравці зможуть грати не лише за Разіеля, а ще й навіть за Кейна, і це звучало дуже захопливо.
А потім гра вийшла і… вона була прикольна. Але також дивна. Тобто, так, закінчення історії Разіеля ми технічно отримали, але залишилось дуже багато відкритих питань. І ще неприємнішим було те, що гра відчувалась більш незакінченою, ніж Soul Reaver 1, а та гра закінчилась на “Далі буде”. Legacy of Kain: Defiance Remastered ці відчуття виправити не зможе, але те, що можна було виправити, ремастер виправляє дуже добре.