Journey by thatgamecompany has been rightfully considered a classic for over a decade now, a perfect culmination of ideas the team has played with up until that point. But when several team members left and created their own studio Giant Squid, their first project Abzû was highly liked, but never reached the same cult status. Which is a real shame, because it is one of the most beautiful and medidative games I’ve ever played with really fun movement. A few years later, the team followed it up with The Pathless, another game with really cool movement, but that one I did not finish. It felt like a very odd mix of open world-ish design with the meditative pace of Abzû (that had linear levels), so the end result to me felt very boring. Several years later still, the team decided to mix the best ideas they’ve had in all projects since Journey into Sword of the Sea and it’s really fun.
Зачарований: Sword of the Sea
Journey від thatgamecompany вже більше десяти років вважають класикою, кульмінацією всіх ідей компанії, з якими вони експериментували до того. Після виходу проекту з команди пішло декілька людей, які створили нову студію Giant Squid, яка випустила Abzû – їх перший проект, який любили, але не настільки, наскільки Journey. Що дуже сумно, бо я вважаю гру однією з найбільш атмосферних і при цьому з дуже прикольним відчуттям руху. Наступним проектом студії стала The Pathless, в якому теж був дуже прикольний рух, але гру я не пройшов. Як на мене, в ній була дуже невдала спроба змішати відкритий світ з лінійною красою Abzû, в результаті чого, гра відчувалась просто нудною. Але з тих пір пройшло ще декілька років і вони вирішили поєднати всі ідеї в одну і випустити Sword of the Sea, яка виявилась дуже класною.
In love with: Tokyo Xtreme Racer (2025)
It’s very odd to attempt to review a game like Tokyo Xtreme Racer, released in 2025 after a year in early access, as it feels both too simple and too complicated to explain in modern day game market. Because, it’s a game about street racing, where you battle other cars on a section of the Shuto Expressway to see who’s fastest and… that’s really it. The mechanics are simple and they don’t really change across the entirety of the game that can easily take over 20 hours or more. The rule of the “battles” are also dead simple. And most of it has not been changed drastically, it seems, since the original Shutokō Battle on Dreamcast came out in 1999 that was localized in United States as Tokyo Xtreme Racer. In a way, it’s a game from a bygone era. And yet, that’s the best thing possible.
Зачарований: Tokyo Xtreme Racer (2025)
Мені дуже важко пробувати написати огляд про Tokyo Xtreme Racer, гру, яка нарешті вийшла в 2025-ому, після року в ранньому доступі. Бо гра настільки проста, що для сучасного гравця це складно пояснити. Це гра про вуличні перегони, де ви змагаєтесь з іншими гонщиками на відрізках швидкісних доріг Шюто в Токіо, щоб дізнатись хто з вас швидший і… і все. Ігрові механіки дуже прості і майже не змінюються протягом всього проходження гри, яке може з легкістю забрати у вас більше 20 годин. Правила перегонів теж супер прості. Більш того, майже нічого в грі механічно не відрізняється від того, як це було в найпершій частині серії Shutokō Battle на Dreamcast, яка вийшла ще в 1999-ому році (і для США її локалізували з назвою Tokyo Xtreme Racer). Ця гра – ніби з іншої ігрової епохи. І це неймовірно круто.
Happy about: The Rise of the Golden Idol (with DLCs)
A few years ago The Case of the Golden Idol really impressed me. It was a solid investigation game that drew a lot of ideas from Return of the Obra Dinn, where the gameplay revolved around investigating a scene frozen in time to get certain key words, and then putting those key words in specific forms to explain what happened. It had a unique visual style, really fun plot that gradually revealed itself through your investigations and even the later DLCs were a great addition to the game, providing a solid prequel to the invents in the main game.
But the developers decided to go even further and develop a sequel and then also plan a year worth of DLCs for it. Which is the main reason I have not reviewed the game up until now – I don’t like playing “unfinished” story-heavy games. But now that it is finished, I have to say that the sequel is considerably less fun than the original game, but is still really good.
Read more“Happy about: The Rise of the Golden Idol (with DLCs)”
Радий: The Rise of the Golden Idol (з DLC)
Декілька років назад The Case of the Golden Idol мені дуже сподобалась. Це була дуже класна детективна гра, яка брала за основу Return of the Obra Dinn, а ґеймплей був побудований на розслідуванні сцени, яка завмерла в часі, в пошуку певних ключових слів, а потім накладанні цих ключових слів в створені розробниками форми, де вам треба було пояснити, що трапилось. У гри був цікавий візуальний стиль, класний сюжет, який поступово розкривався, і навіть DLC, які виходили після основної гри, стали чудовим приквелом для сюжету основної гри.
Але з сіквелом розробники пішли ще далі і зі старту запланували рік DLC. Чому я і не проходив гру допоки вони всі не вийшли – я не люблю проходити “незакінчені” історії. Та тепер, коли я нарешті пройшов гру та DLC, повинен сказати, що він відчутно менш цікавий, але це все одно прикольна гра.
Thoughts on: Mafia: The Old Country
Well, Hangar 13 has finally had a chance to make a proper new Mafia game again. While it seems that Mafia III had its fans, I found it to be terribly boring and having barely anything to do with Mafia in structure, tone, storytelling or anything else. Then was the remake of the original game, awkwardly named Mafia: Definitive Edition, that was certainly not “definitive”, but a very good attempt at a remake of a classic, that was even better in some ways. But still, it was a remake of an already great game, so not original or new. And now Mafia: The Old Country – a story set decades before the first game in Sicily, a fresh setting and an attempt to tell something new. They certainly tried with this one, that I can’t help but respect, but the results are not as exciting as one would have hoped.
Думки про: Mafia: The Old Country
Нарешті у Hangar 13 з’явився новий шанс спробувати зробити нову частину Mafia. Як я дізнався з часом, у Mafia III є фанати, хоча мені гра здалась неймовірно нудною, і фактично зовсім не пов’язаною з серією своєю структурою, тоном оповіданням чи будь-чим ще. Але після цього, вони зробили рімейк першої частини серії, який доволі незручно назвали Mafia: Definitive Edition, хоча “дефінітивною” її назвати взагалі не виходить, хоч гра вийшла якісна і місцями навіть краща за оригінал. І лише зараз з Mafia: The Old Country, в них нарешті знову з’явився шанс спробувати розповісти нову історію. Хронологічно стару, бо події гри відбуваються в Сицилії за декілька десятирічь до першої гри. І вони спробували зробити дійсно “правильну” частину Mafia, але результат, на жаль, вийшов не супер захопливим.
O tempora: Heretic + Hexen
O tempora is a series of retrospective posts where I play games from ages before to see if they stood the test of time.
Just as it was the case with the original Doom titles, I’ve only played a little of Heretic in the 90s. My proper “formative” FPS experiences, I suppose I can call them that, happened later with Duke Nukem 3D and Half-Life. And for one reason or the other, I never had much desire to revisit the “Doom clones” from Raven Software, even as they became the “reliable mid-budget game developers” during the 2000s and 2010s, before being completely absorbed by Activision and turned into another machine to pump out Call of Duty content. Plus, I’ve heard horror stories about the level design of Hexen, so I wasn’t really keen to experience that either.
But, in what appears to have become a yearly tradition, Nightdive Studios have created yet another remastered release of the classic FPS titles that are running on some version of id Tech – Heretic + Hexen. “As you remember them” collection of both titles, both of their expansions and with two new expansions on top. And I’ve decided that it was finally time to experience what if Doom was fantasy.
О часи: Heretic + Hexen
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Як і з першими частинами Doom, я лише трохи пограв в Heretic в 90-их. Моїм першим повноцінним досвідом з FPS стали Duke Nukem 3D та Half-Life в другій половинні того десятиріччя. І з купи різних причин, я зазвичай не сильно цікавився “дум клонами” від Raven Software, хоча наступні ігри від цього розробника зазвичай були дуже якісними. Класними шутерами середнього бюджету, які вони випускали в 2000-их та на початку 2010-их, поки Activision не поглинула студію і не перетворила їх на ще один завод Call of Duty. Плюс, я про левел дизайн Hexen чув багато поганого, тому грати в ту гру не дуже хотілось.
Та ось вже який рік підряд Nightdive Studios випускають ремастер класичної FPS, яка в оригіналі буле створена на старій версії рушія id Tech і тепер це Heretic + Hexen. Колекція з двох ігор та їх доповнень “як ви їх пам’ятаєте”, з додатковими новими доповненнями. Тому я вирішив нарешті подивитись, що би трапилось, якби Doom був фентезі.