Despite claiming that I won’t revisit Diablo III after reviewing Diablo II: Resurrected earlier this year, I did. I’m planning to play the fourth entry in the franchise, so I’ve decided that I might as well play them all. And yes, “all”, Blizzard, I don’t play games on my phone so no other entries exist. Truth of the matter is, I don’t have much to add to what I’ve said back when I first played the game in 2015, so I’ll simply focus on the most important points of what was already written, and add a few details on what I didn’t mention at the time. With the overall impression being the same – despite the hate it got, it’s not a bad game.
Повертаючись в Diablo III: Reaper of Souls
Хоча я і написав після огляду на Diablo II: Resurrected цього року, що перепроходити третю частину не буду, я передумав. Все тому, що я вирішив пограти в четверту, тому чом би й не пройти всі частини. І так “всі”, бо я не граю на телефоні, Blizzard, тому інших ігор в серії не існує. Головна проблема в тому, що я вже все що хотів розписав ще в 2015-ому, тому цього разу я просто зосереджусь на основному, додам декілька нових речей, плюс хоча б українською огляд буде. Але моє відношення до гри не змінилось – хоча її багато хто ненавидить, я вважаю Diablo III непоганою грою.
Ugly duckling: Alone in the Dark (2008)
Alone in the Dark from 2008 (also known as Alone in the Dark: Inferno on PS3) might be the last truly ambitious game of the last 20 years. That’s one hell of a statement to make, but I have good reasons to say it – what this game attempted to create is on a level that has not been attempted since. Possibly because the game didn’t turn out great and wasn’t positively received. I loved it back in 2008 even now for how frustrating a lot of the game is, I cannot help but love the effort and potential. While at the same time knowing well, that I can’t really recommend playing this game to the majority of people.
Гидке каченя: Alone in the Dark (2008)
Alone in the Dark from 2008 (також відома під назвою Alone in the Dark: Inferno на PS3) – це, можливо, остання насправді амбіційна гра останніх 20 років. Знаю як це звучить, але я пишу це не просто так. Цей проект намагався зробити незвичайну комбінацію механік і систем так, як ніхто інший не робив. Можливо лише тому, що результатом цієї спроби став жахливий провал, який майже нікому не сподобався. Мені гра в 2008-ому дуже подобалась не дивлячись на те, що вона дійсно дуже дратує. Чому я і не можу її рекомендувати більшості людей, але при цьому дуже поважаю.
Happy about: Ion Fury: Aftershock
Four years ago Ion Fury became the first new commercial product in about 20 years to utilize the Build engine, best known for being used in Duke Nukem 3D, Blood and Shadow Warrior. The experience of playing the game was kinda neat, but also slightly confusing as while it was truly a classic FPS down to its engine, it also felt like a somewhat pointless exercise that didn’t really enhance the experience. Though the biggest issues of the title, as I’ve felt, were somewhat uninspired enemies and weapons and its extremely long length without as much variety in terms of levels. Aftershock is a new expansion for the game that addresses some of those flaws and leads to a result that, in my opinion, is superior to the main game itself.
Радий: Ion Fury: Aftershock
Чотири роки тому Ion Fury стала першою комерційно випущеною грою за 20 років, яка використовувала рушій Build, відомий завдяки проектам Duke Nukem 3D, Blood та Shadow Warrior. Грати в ту гру було в цілому прикольно, але трохи дивно. Бо хоча ця FPS і була класичною в повному сенсі, навіть технічному, використання цього старого рушія не робило гру краще. Але найбільшими проблемами гри були доволі прості в дизайні вороги та зброя і особливо занадто довгі рівні, які при цьому сприймались достатньо схожими. Нове доповнення Aftershock намагається виправити деякі з цих проблем, в результаті чого грати мені в нього було приємніше, ніж в основну кампанію гри.
In love with: Cyberpunk 2077 (2.01 with Phantom Liberty)
I suppose, Cyberpunk 2077 is the perfect example of why is it I try to avoid playing and reviewing games until they’re “complete”. Though, surprisingly, the big change that makes my old review somewhat outdated isn’t the new expansion Phantom Liberty, but rather the 2.0 patch that overhauled the game in a substantial way and all of the patches that preceded it. I loved playing the game even more than before, but this time I can also easily recommend it to others. All it took was “just” 3 extra years of development…
Read more“In love with: Cyberpunk 2077 (2.01 with Phantom Liberty)”
Зачарований: Cyberpunk 2077 (2.01 з Phantom Liberty)
Cyberpunk 2077, мабуть, найкращий приклад того, чому я зазвичай уникаю оглядів на ігри, поки їх не можна назвати “повною версією”. Хоча, як не дивно, головною причиною назвати мій старий огляд на гру менш актуальним стало не доповнення Phantom Liberty, а оновлення 2.0, яке настільки оновило гру, що вона сприймається як нова. Гра мені сподобалась і перший раз, але саме зараз я нарешті можу спокійно її рекомендувати іншим. Три роки після виходу гри…
Read more“Зачарований: Cyberpunk 2077 (2.01 з Phantom Liberty)”
Quick thoughts on: the white chamber
During the early 00s most of the game developers were just figuring out how to distribute their games over the internet. The potential was clearly there, but it wasn’t until later in that decade that we will see a true boom of digital distribution and a huge boost in indie development popularity. Possibly due to that, a lot of the smaller independent games released during that period were free and often were quite open and honest about their influences. In case of the white chamber, the game originally released in 2005 as an expansion of a university project of a small team, the biggest influence was Silent Hill. The series were quite alive and well at the time and it wasn’t too long since SH4: The Room was released. So seeing a “Silent Hill in space” as a concept was really fun. But it’s been 18 years since – does the game still hold up?
Кілька думок про: the white chamber
На початку 00-их ігрові розробники намагались зрозуміти, як краще використовувати інтернет для розповсюдження ігор. Всі бачили в цьому потенціал, але розкрився він лише під кінець десятиріччя з серйозним розвитком цифрової дистрибуції. Тому на початку тих років більшість незалежних розробників випускали ігри безкоштовно і не цурались відкрито показувати, які інші ігри на них вплинули. the white chamber, гра яка вийшла в 2005-ому як продовження проекту, який спочатку був курсовою для університету, зовсім не скриває, що за основу був взятий Silent Hill. Японська серія ще була жива і SH4: The Room вийшов буквально зовсім нещодавно, тому “Silent Hill в космосі” звучало заманливо і прикольно. Але то було 18 років тому. Чи прикольно грати в гру сьогодні?