O tempora is a series of retrospective posts where I play games from ages before to see if they stood the test of time.
It has been a very long time since I’ve played Red Faction last time. So much so that I’ve actually remembered the game being about twice longer than it actually is. Luckily, it isn’t and it still plays surprisingly well. With the help of a few mods, this title is still quite exciting. Unlike its sequel, but we’ll get to that.
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Я дуже давно не грав в оригінальний Red Faction. Настільки давно, що в мене були абсолютно неправильні спогади про неї, включаючи довжину гри. На щастя, гра не дуже довга і досі проходиться з задоволенням, особливо з декількома модами. А от сіквел не дуже, але про це буде далі.
I tend to not care about open world titles that much as it’s exceedingly rare the whole “open world” bit isn’t there just for marketing reasons and to make the game pointlessly longer. And it tends to be that the best open world titles I play are great because they use the whole open world aspect as a backdrop to something that could, for all intents and purposes, have been done without the world being open. But there have been a few exceptions so far, where I enjoyed the open world game for the openness of the world. And my previous go to example used to be [Prototype]. Now that the 2018 PS4 exclusive Marvel’s Spider-Man (in its 2020 PS5 Remastered version) have been finally ported to PC, however, I think I have a new benchmark.
Зазвичай мене open world ігри не дуже цікавлять, бо більшість таких проектів використовують цей “відкритий світ” для маркетингу і того, щоб ігри просто були довше. Більшість open world проектів, які прикольні, частіше використовують цей формат для фону і технічно їх механіки та історії можуть існувати навіть якби гра була розділена на рівні. Але час від часу я натрапляю на виключення з цього правила і насолоджуюсь в таких проектах саме структурою світу. Раніше найкращим прикладом цього був [Prototype]. Але з виходом PS4 ексклюзиву 2018-го Marvel’s Spider-Man (в версії Remastered 2020-го для PS5) на ПК, в мене є новий приклад як це треба робити.
O tempora is a series of retrospective posts where I play games from ages before to see if they stood the test of time.
Chrono Trigger doesn’t need an introduction. If you’ve ever been interested in jRPGs, you’ve heard of it. If you’re not interested in jRPGs, I’m sure you are aware of it anyway. It is often called to be one of the greatest videogames of all time and, in my opinion, that title is rightfully deserved. And while I will continue on talking about what makes the game so great, I’ll spoil it right away – absolutely worth playing, fantastic soundtrack, great characters, exciting story, 10 out of 10 would time travel again.
But there’s a catch. For whatever reason, ever since its original release in 1995 on SNES, it has never gotten a re-release that a game of this greatness truly deserves. And this current PC port, despite numerous updates that fixed most game breaking issues, remains a rather poor, yet somehow the only, way to get and play the game nowadays.
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Chrono Trigger представляти не треба. Якщо вас хоч трохи цікавлять jRPGs, ви точно про неї чули. Якщо ні, ви все одно скоріш за все про неї знаєте. Гру часто називають однією з найкращих в історії і вона цього абсолютно точно заслуговує. І хоча я далі буду розповідати що в ній такого класного, одразу можу сказати, що пройти її обов’язково треба. Захоплююча історія, класний ґеймплей, фантастичний саундтрек, чудові персонажі, 10 з 10, готовий залюбки відправлюсь у подорож крізь час знову.
Але все не так просто. З якихось дивних причин, лише оригінальний реліз на SNES в 1995-ому був без проблем і дивних рішень, а всі перевидання з тих пір викликають питання. Порт на ПК, який я і пройшов, хоча і працює краще ніж коли він лише вийшов, але все одно поганий. Але інших варіантів у вас для проходження гри може і не бути.
7 years ago Her Story presented a very unique approach to an investigative adventure game, simulating the feeling of searching through the video archives of disjointed video clips and trying to piece together a more or less cohesive story out of it. A few years later, Sam Barlow followed the idea up with Telling Lies, a game that was criticized for having the same gameplay premise, but far longer video clips and more obtuse interface to turn the otherwise rather simple experience into a frustrating one. I haven’t played it myself, due to this criticism, but nonetheless was curious about what will come next. Immortality is yet another follow up to the idea first explored in Her Story, but this time the interface and the gameplay have been made less complex. Perhaps too much.
7 років тому Her Story показала новий підхід до детективної пригодницької гри, де гравцям було треба шукати потрібні маленькі шматочки відео з великого архіву і зібрати в себе в голові з цього цільну історію. Через ще декілька років Сем Барлоу спробував розвити ці задумки з Telling Lies, грою яку критикували за те, що при повторенні ґеймплейних ідей з Her Story відео стали занадто довгими, а інтерфейс занадто незручним. Гра з цих описів мені здалась дуже дратуючою, тому я в неї не пограв сам, але все одно мені було цікаво, що цей розробник зробить далі. А далі в нас Immortality – новий проект в тому ж самому стилі, але з дуже спрощеним інтерфейсом і ґеймплеєм. Можливо, спрощеним занадто сильно.
With so many story driven interactive experiences and story exploration titles around nowadays videogames are covering many topics and themes in various ways. Hindsight takes a form of something like an interactive photo album with a really cool visual style and a story about loss and grief. But for how pretty it is, playing it isn’t particularly enjoyable.
Зараз існує багато інтерактивних історій і ігор-сюжетних досліджень які намагаються розповісти унікальну історію якимось свіжим способом. Hindsight працює в форматі інтерактивного фотоальбому з дуже прикольним оформленням і історією про скорботу і втрату. На жаль, грати в неї не настільки приємно як на неї дивитись.
