Трохи більше ніж 10 років тому я пройшов Ys Origin. Це стало моїм знайомством з серією від Nihon Falcom, яке повністю змінило мої очікування від action RPG як жанру. І я з задоволенням проходив всі інші частини серії, які поступово випускались на ПК. Хоча не кожна частина серії була настільки крутою, якою виявилась Ys VIII: Lacrimosa of DANA (і саме її я досі вважаю найкращою в серії), всі вони були прикольні. Анонс Ys X, як нової “фази” для серії, мене зацікавив – нові ідеї та механіки в наступній захоплюючій та швидкій action RPG від Nihon Falcom ніколи не розчаровували…. До виходу Ys X: Nordics. Вона стала єдиною частиною серії, проходження якої було малоприємним і дуже розчаровуючим.
Tag: не можу рекомендувати
Розчарування: Visions of Mana
Оскільки до рімейку Trials of Mana (який мені дуже сподобався) я не грав в серію Mana/Seiken Densetsu, в мені досі нема ніяких особливих очікувань від цих проектів. Я уявляю, що гра в серії буде просто прикольною jRPG/action RPG з пригодницьким настроєм і деякими хоча б трохи новітніми ідеями. Наприклад, коли рімейк Secret of Mana мене розчарував (і навряд оригінальна версія мені сподобалась би більше), я все одно розумів історичну важливість гри і її експериментальність як для SNES проекту 1993-го року. І сюжет в грі хоча і був дуже простим, але все одно хоча б захопливим і пригодницьким і світ гри мав цікаві і неочікувані елементи.
Що можна знайти і в Visions of Mana. Тут є прикольні моменти, візуальний стиль гри неймовірно красивий і виглядає ніби хтось перетворив концепти на 3D локації, та й пригодницький запал в ній можна знайти. Та на жаль, гра також дуже нудна і не знає коли зупинитись. І причиною цьому, як мені здається, стало те, що гру розробляло кілька окремий команд, жодна з яких не знала що за гру вони роблять.
Кілька думок про: Sniper Elite V2 Remastered
Коли я вперше пройшов Sniper Elite V2 десь років 10 назад, гра була лише другим проектом в серії від Rebellion. Хоча гра і була “середнього бюджету”, цей стелс шутер від третьої особи з акцентом на використання снайперської гвинтівки, ураження цілей з якої показувало повільну камеру смерті з “просвічуванням” крізь тіло, був доволі свіжою ідеєю на той час, хоч і не дуже прикольною грою. З тих пір серія розвивалась далі, і хоча Sniper Elite 4 не став найкращою стелс грою на світі, грати в неї було дуже приємно. Через рік після виходу того проекту, Rebellion вирішили перевидати V2, яка в оригіналі виходила в 2013-ому. І перед проходженням найновішої частини серії, я вирішив пройти цей ремастер і зрозуміти, чи є сенс в нього грати, коли є продовження.
О часи: Teenage Mutant Ninja Turtles: The Cowabunga Collection
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Хоча я дуже погано граю в файтінги і лише трохи краще в beat em up, я ріс тоді, коли вони були найкрутішими жанрами на Землі. Недалеко від мене можна було грати в аркадні автомати, що мене досі дивує, враховуючи яким лайном був Радянський Союз. І на вибір можна було пограти в Street Fighter II, Mortal Kombat, Streets of Rage II, Vendetta (Crime Fighters II) і, звичайно, Teenage Mutant Ninja Turtles. Ну а на всіх клонах NES типу Dendy чи Юпітера було багато ігор, і там обов’язково була хоча б перша консольна TMNT. Серіал про Черепашок-ніндзя також постійно крутили по телевізору, а перший фільм був взагалі крутєзним. Мені малому навіть другий фільм сподобався.
Але це було давно, TMNT все ще поважають, але ця серія не настільки популярна, як тоді. Konami перестали випускати хороші ігри, а потім і будь-які ігри (і їх самих не поважають). В один рік з цією колекцією вийшла абсолютно нова гра – Teenage Mutant Ninja Turtles: Shredder’s Revenge. І вона була побудована на найкращих елементах ігор, які представлені в цій колекції. Тому, хоча і приємно бачити чудовий приклад збереження класичних ігор, залишається питання – чи є сенс грати в ці старі ігри, якщо є нова?
Read more“О часи: Teenage Mutant Ninja Turtles: The Cowabunga Collection”
Розчарування: Alone in the Dark (2024)
Судячи з усього на годиннику час знову перезапускати Alone in the Dark. Нещодавно я написав про всі попередні частини серії (окрім Illumination, бо кого вона хвилює). І про надихаючу, але застарілу оригінальну трилогію від якої пішли сучасні action adventure. І про набагато простіший перший перезапуск серії The New Nightmare, який все одно спромігся зробити щось класне. І про занадто амбіційну Alone in the Dark 2008-го, яка намагалась змінити обличчя жанру, але вийшла доволі поганою. І ось тепер вийшла ще одна гра, яка просто називається Alone in the Dark, але яка при цьому не має жодних амбіцій взагалі.
Розчарування: Homefront та Homefront: The Revolution
Дуже цікаво спостерігати, як ігрова серія намагається народитись двічі, і обидва рази провалюється. Саме це і відбулось з Homefront. Розумію, чому видавці бачили в цій ідеї потенціал – серія FPS ігор, яка побудована на тому, що США захопили і війна відбувається на їх землі. Звучить настільки зухвало, що навіть не важливо чи самі ігри будуть якісними чи ні, вони все одно отримають багато уваги, навіть якщо увага буде негативною. Цікаво і те, що дві спроби були дуже різними в своїх спробах передати одну й ту ж саму ідею. Але, на жаль, не дивлячись на цікавість всіх цих деталей, самі ігри виявились не дуже цікавими.
Read more“Розчарування: Homefront та Homefront: The Revolution”
Розчарування: Secret of Mana (2018)
В 2021-ому я пройшов рімейк Trials of Mana, який став моїм знайомством з серією Mana (Seiken Densetsu). Це була дуже проста, але дуже захоплива action RPG, в якій шалені ідеї та атмосфера ігор 90-их чудово поєднались з якістю та зручністю 2020-их. Сотні action RPG ігор робились під впливом оригінальної Secret of Mana, чи Ys і також багатьох hack and slash проектів, і найкращі ідеї з усіх них були реалізовані в Trials of Mana 2020, завдяки чому, гра сприймалась “сучасною” в найкращому сенсі.
А тепер я нарешті пройшов і рімейк Secret of Mana 2018-ого, який відчувається як гра 1993-го року в найгіршому сенсі. Причому, як я розумію, велика кількість того що мені не сподобалось робить саме рімейк.
Розчарування: Diablo IV
Найгірше з оманливим ефектом незворотних втрат – розуміння, що воно відбувається, але цю дурість все одно не припиняєш. Це я про Diablo IV, яка стала найжахливішим проходженням action RPG гри в моєму житті, але я все одно згаяв 55 годин на це лайно. Треба було повертати гру ще після першої години, але це ж “Diablo”! І я навіть про третю частину багато позитивного писав. Ні, воно було того не вартим.
Розчарування: Trine 5: A Clockwork Conspiracy
З серією Trine я ніколи не знаю чого очікувати. Перша гра була так собі, але з прикольними ідеями, які розквітнули в дійсно прикольному продовженні. Потім в Ранньому Доступі вийшов Trine 3, з якого він вийшов незакінченим і хоча там було багато поганих ідей, були і деякі з найкращих в серії. А потім вийшов Trine 4, який був прямо як 2, але ще краще і з купою нових прикольних ідей. Перші пару годин Trine 5 відчувались як проходження минулої частини знову, лише з декількома змінами. Але грати було прикольно і весело. Та чим далі в гру я проходив, тим менше мені подобалось грати. І майже під кінець гри я вирішив перестати грати, бо дизайн проекту став занадто жахливим, щоб його терпіти.
О часи: Alone in the Dark 1, 2, 3
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Я дуже давно не грав в серію Alone in the Dark. Оригінал я завжди поважав, а гру 2008-го сильно люблю, не зважаючи на неймовірну кількість проблем. А улюбленою грою серії в мене була перша спроба її перезапуску – Alone in the Dark: The New Nightmare. Та зараз поговоримо про першу трилогію, в якій оригінал досі сприймається з повагою, а от сіквели ні. Тем не менш, я пройшов їх всі, хоча і розумів, що грати в другу і третю частину мені не сподобається.