O tempora is a series of retrospective posts where I play games from ages before to see if they stood the test of time.
It has been a very long time since I’ve played Red Faction last time. So much so that I’ve actually remembered the game being about twice longer than it actually is. Luckily, it isn’t and it still plays surprisingly well. With the help of a few mods, this title is still quite exciting. Unlike its sequel, but we’ll get to that.
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Я дуже давно не грав в оригінальний Red Faction. Настільки давно, що в мене були абсолютно неправильні спогади про неї, включаючи довжину гри. На щастя, гра не дуже довга і досі проходиться з задоволенням, особливо з декількома модами. А от сіквел не дуже, але про це буде далі.
There have been so many “horror games in first person perspective” that ignoring them is my first reflex. In Sound Mind looked potentially curious, but from the looks and description it reminded me of Cry of Fear type of games, that work like a horror focused FPS action adventure, which could be interesting. Buuuut it also seemed to be delving into psychology and so few games handle this well (while so many are just edge lord crap, like the aforementioned Cry of Fear) that I decided that this game wasn’t worthy of a closer look.
Many months later, I’ve started hearing positive buzz about the game from people who have a similar opinion on these types of games, so I got curious. And I’m very glad that I did, because In Sound Mind is great.
Зараз існує стільки горорів від першої особи, що моя перша реакція – їх ігнорувати. In Sound Mind мене трохи зацікавила, але зі скріншотів та опису вона нагадала мені Cry of Fear. Що само по собі не погано – FPS action adventure з акцентом на горор може бути цікавою, але коли такі ігри починають розповідати сюжет з акцентом на психологію, дуже мало з них роблять це нормально. А більшість робить супер драматичну дурню на зразок вже названого Cry of Fear, тому я вирішив, що гра мого часу не варта.
Багато місяців потому люди, у яких схожа думка про вищезгадані ігри, почали говорити дуже позитивні речі про цей проект, тому я засумнівався в своєму рішенні. І тепер дуже радий, що все ж пограв в In Sound Mind.
As someone who almost never plays multiplayer or console-only FPS titles, I was never super into Halo. But I was curious enough to check the entirety of the Master Chief Collection when it finally landed on PC and did enjoy my time with it. ODST and Reach were the most enjoyable entries by far, but it’s not like I hated my time with the rest of the games. Apart, maybe, from the original which was just so damn tedious. Halo 5 never got a PC release so I’ve still yet to play it. But knowing how mostly disposable the story in these games is, I still was interested in checking out Infinite. And it’s quite nice.
Оскільки я рідко граю в багатокористувацькі ігри або консольні FPS, серія Halo мене не так сильно цікавила. Але я все одно з задоволенням пройшов всі ігри в Master Chief Collection на ПК. Особливо мені сподобались ODST та Reach, але і в інші ігри було приємно грати. Ну, окрім найпершої частини, від якої я просто хотів спати. Halo 5 на ПК чомусь досі не вийшла, тому цю частину я не проходив. Та не дивлячись на це, і знаючи які зазвичай в серії необов’язкові історії, мені все одно було цікаво пограти в Infinite. Гра виявилась доволі прикольною.
Slightly over a year ago I’ve played Terminator: Resistance, which in itself was released a year prior to that. And I liked this surprisingly good movie license videogame. It knew what made the original two movies work and managed to translate that experience to a videogame. Later that year a free DLC allowing you to play as a Terminator was released, to coincide with the next-gen release of the game. And recently a new paid DLC campaign was also added, telling a story that happens in-between the chapters of the main game.
Трохи довше ніж рік тому я пройшов Terminator: Resistance, яка вийшла ще за рік до цього. Гра виявилась несподівано захоплюючою и дуже добре перекладала атмосферу перших двох фільмів в геймплей FPS. Того ж року розробники випустили безкоштовне DLC (до виходу гри на нект-ген) де гравці могли самі стати Термінатором. А декілька місяців тому вийшло і платне DLC, яке доповнює основну сюжетну кампанію гри ще одним великим епізодом.
As someone who almost never plays multiplayer, I’ve barely ever played a Battlefield title. There have been story-driven singleplayer campaigns since Battlefield 3, but I’ve played that one and it was a really generic “modern military shooter”, so I’ve ignored them since then. However, I’ve heard good things about the stories in Battlefield 1 and have been meaning to check them some day. Now that I’ve played them in 1 and V, I have to say that they are indeed very good. I’ve also made a mistake to check Battlefield 4, so I’ll write a few words on it as well.
Read more“Happy about: Battlefield 1 and V Story Campaigns (and a few words on Battlefield 4)”
Как человек, который редко играет в мультиплеер, я почти всегда пропускаю игры серии Battlefield. Хоть сюжетные кампании в серию вставляют еще со времен Battlefield 3, та кампания была настолько отвратительно унылой, что я даже не пытался смотреть на остальные. Но про Battlefield 1 я слышал много лестных отзывов и подумывал когда-то в неё сам поиграть. Недавно было настроение наконец это сделать и заодно я с не меньшим удовольствием прошел и V. И зачем-то решил поиграть в Battlefield 4.
Read more“Радуясь: Сюжетным кампаниям Battlefield 1 и V (и пару слов про Battlefield 4)”
