Alone in the Dark from 2008 (also known as Alone in the Dark: Inferno on PS3) might be the last truly ambitious game of the last 20 years. That’s one hell of a statement to make, but I have good reasons to say it – what this game attempted to create is on a level that has not been attempted since. Possibly because the game didn’t turn out great and wasn’t positively received. I loved it back in 2008 even now for how frustrating a lot of the game is, I cannot help but love the effort and potential. While at the same time knowing well, that I can’t really recommend playing this game to the majority of people.
Category: Videos
Гидке каченя: Alone in the Dark (2008)
Alone in the Dark from 2008 (також відома під назвою Alone in the Dark: Inferno на PS3) – це, можливо, остання насправді амбіційна гра останніх 20 років. Знаю як це звучить, але я пишу це не просто так. Цей проект намагався зробити незвичайну комбінацію механік і систем так, як ніхто інший не робив. Можливо лише тому, що результатом цієї спроби став жахливий провал, який майже нікому не сподобався. Мені гра в 2008-ому дуже подобалась не дивлячись на те, що вона дійсно дуже дратує. Чому я і не можу її рекомендувати більшості людей, але при цьому дуже поважаю.
In love with: Cyberpunk 2077 (2.01 with Phantom Liberty)
I suppose, Cyberpunk 2077 is the perfect example of why is it I try to avoid playing and reviewing games until they’re “complete”. Though, surprisingly, the big change that makes my old review somewhat outdated isn’t the new expansion Phantom Liberty, but rather the 2.0 patch that overhauled the game in a substantial way and all of the patches that preceded it. I loved playing the game even more than before, but this time I can also easily recommend it to others. All it took was “just” 3 extra years of development…
Read more“In love with: Cyberpunk 2077 (2.01 with Phantom Liberty)”
Зачарований: Cyberpunk 2077 (2.01 з Phantom Liberty)
Cyberpunk 2077, мабуть, найкращий приклад того, чому я зазвичай уникаю оглядів на ігри, поки їх не можна назвати “повною версією”. Хоча, як не дивно, головною причиною назвати мій старий огляд на гру менш актуальним стало не доповнення Phantom Liberty, а оновлення 2.0, яке настільки оновило гру, що вона сприймається як нова. Гра мені сподобалась і перший раз, але саме зараз я нарешті можу спокійно її рекомендувати іншим. Три роки після виходу гри…
Read more“Зачарований: Cyberpunk 2077 (2.01 з Phantom Liberty)”
O tempora: Alone in the Dark: The New Nightmare
O tempora is a series of retrospective posts where I play games from ages before to see if they stood the test of time.
Now that the original trilogy is out of the way, I can talk about the Alone in the Dark game I’ve played the most – Alone in the Dark: The New Nightmare. The first and so far only reboot of the storyline. You see, for all the convoluted storylines, the original trilogy and the 2008 game are actually part of the same timeline. Even the horrible and rightfully forgotten spin-off Illumination was technically part of the same world. But with The New Nightmare the series attempted a fresh start headed by Darkworks, whom I recently talked about when revisiting Cold Fear. And it did many things right and a few things very wrong.
О часи: Alone in the Dark: The New Nightmare
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Поговорили про оригінальну трилогію, час поговорити про частину Alone in the Dark, в яку я грав найбільше – Alone in the Dark: The New Nightmare. Перший і на сьогодні єдиний перезапуск сюжетної лінії серії. Як не дивно, оригінальна трилогія, гра 2008-го і навіть жахливий і всіма забутий Illumination вважаються частиною однієї об’єднаної історії. Але The New Nightmare був новим початком серії, який розробили Darkworks, про Cold Fear яких я нещодавно розповідав. І тут багато чудового, але деякі речі жахливі.
Happy about: The Saboteur
There was once a game development studio called Pandemic Studios, who released a lot of projects that were either extremely critically and financially successful, like Star Wars: Battlefront and Mercenaries: Playground of Destruction, or more polarizing, but still highly beloved like Full Spectrum Warrior or Destroy All Humans!. But then, after lots of delays, Mercenaries 2: World in Flames was launched to more mediocre reviews and there were reports that the game was released in a state deemed unfinished by the team. The Lord of the Rings: Conquest had even worse reviews and was relatively quickly forgotten. And the final game of the studio, The Saboteur, was launched after one of the development offices was already closed by EA and almost immediately after the game launch to relatively positive reviews, the whole studio was shut down.
Which came as a shock to me – I played The Saboteur when it was first released and considered it to be among the best and most enjoyable examples of sandbox-y open world games – games that I rarely enjoy. I remembered loving its sound design. How the parkour felt much better than what Assassin’s Creed did at the time (with only 2 first games launched). How its approach to stealth and sabotage felt like a perfect “simplified Hitman in open world”. But memories can often be incorrect, so for a while I wanted to revisit the game and give it a fresh look. Thankfully, it’s still available on GOG, and plays pretty well on modern hardware.
Радий: The Saboteur
Колись існувала студія Pandemic Studios, яка випустила купу проектів, деякі з яких були дуже успішними, як Star Wars: Battlefront чи Mercenaries: Playground of Destruction, а деякі менш успішними, але все одно відомими, як Full Spectrum Warrior чи Destroy All Humans!. Але коли після багатьох переносів релізу вийшла Mercenaries 2: World in Flames, відгуки на неї були не найкращими і навіть сама команда вважала проект незакінченим. The Lord of the Rings: Conquest зустріли ще гірше і гру дуже швидко забули. А фінальним проектом стала The Saboteur. На момент виходу одна з частин студії вже була закрита, а після серії доволі нейтральних оглядів EA закрили студію повністю.
Ці новини для мене стали повною несподіванкою – я в той момент проходив The Saboteur і мені він здавався одним з найкращих прикладів ігор-пісочниць з відкритим світом. А цей жанр мені дуже рідко подобається. І хоча я повернувся до гри вперше з релізу, я весь це час добре пам’ятав, який в грі був чудовий дизайн звуку, як паркур працював краще ніж в серії Assassin’s Creed на той момент (тоді вийшли лише перші 2). І мені дуже подобалось, як стелс та саботаж в грі були чудовим прикладом “спрощеного Hitman у відкритому світові”. Але не все завжди виявляється таким, яким ти це пам’ятаєш, тому я давно хотів знову сісти за гру і пройти її знову. На щастя, її все ще можна придбати на GOG і вона без проблем працює на сучасному залізі.
Revisiting Split/Second
There used to be a time I regularly played fun arcadey racing titles. But then two things happened. First – racing titles started to pursue the open world concept that made all of them move farther from the simplicity and joy of just selecting a car, a track and going. Second – the popularity of more sim-like arcade racing games like Forza Horizon and Grid, games that I just can’t get into to this day. The nice thing is that the last two greats of the genre that I loved were among the best I’ve ever experienced – Split/Second and Need for Speed: Hot Pursuit, both released in 2010. The sad thing is – there hasn’t been a single racing game since 2010 (the remaster of Hot Pursuit notwithstanding) that I’ve genuinely enjoyed. Is Split/Second as amazing as I remember it being?
Повертаючись в Split/Second
Колись я регулярно грав в аркадні гонки. Але цього доволі давно не відбувається, бо в жанрі змінились дві речі. Перша – майже всі гоночні ігри почали змінювати дизайн трас з купи різноманітних локацій на один відкритий світ. Друга – навіть аркадні гонки стали ближче до симуляторів, а мені такі ігри, типу Forza Horizon чи Grid, зовсім не заходять. Тому, останні дві гри жанру, в які я грав із задоволенням, вийшли ще в 2010-ому – це були Split/Second та Need for Speed: Hot Pursuit. І з того часу жодна з гоночних ігор (окрім ремастеру цього чудового Hot Pursuit) мені не подобалась. І чи була сама Split/Second настільки ж крутою, як мені тоді здавалось?