Seven years ago Axiom Verge got released and while I had a fair share of criticisms towards it, it really was a fantastic metroidvania. Without being too novel, it had several extremely clever additions to the formula of the genre and apart from that was a solid game with unforgettable soundtrack and cool visual style. A year ago Axiom Verge 2 got released on several platforms and had far less excited reviews overall, most emphasizing the change in focus of the game from action to exploration. Which excited me, because I love exploration in metroidvania games and the combat in the first title was my least favorite thing about it. Now that I’ve finally had a chance to play the sequel myself, I have to say that I love it even more than the original. Yet, I can see how it’s not going to be for everyone.
Category: Reviews
Зачарований: Axiom Verge 2
Сім років тому вийшла Axiom Verge, і не дивлячись на деякі мінуси, була чудовою metroidvania грою. Без суттєвих інновацій, гра додала декілька дуже прикольних елементів в формулу жанру. Плюс, окрім того що сам ґеймплей був прикольним, у гри був незабутній саундтрек і прекрасний візуальний стиль. Рік тому вийшов сіквел гри на декількох платформах, якими я не користуюсь, і відгуки на Axiom Verge 2 в цілому були менш позитивними, з найбільшою критикою націленою на зміну акцентів з екшену на дослідження локацій. Що особисто мене зацікавило ще сильніше, бо екшен в оригіналі мені не зайшов. В результаті продовження мені сподобалось навіть більше ніж перша частина. Але певен, що не всі зі мною би погодились.
O tempora: Blade of Darkness
O tempora is a series of retrospective posts where I play games from ages before to see if they stood the test of time.
Back when Demon’s Souls was first released internationally (which is already almost 13 years ago), I, among some others, compared the game to Blade of Darkness. Because at the time, that title from 2001 (also known as Severance: Blade of Darkness internationally) was the benchmark of hack and slash action adventure games with a more “methodical” approach to adventuring and really “meaty” combat. Now that Blade of Darkness have been re-released with some much needed quality of life improvements, it’s interesting to revisit the title again and see just how much of it still holds up and how much of it hasn’t aged well.
О часи: Blade of Darkness
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Коли Demon’s Souls вийшов у Європі (а це було майже 13 років тому) я був серед певної ніші людей, які порівнювали гру з Blade of Darkness. Бо на той час, цей класичний проект 2001-го (також відомий як Severance: Blade of Darkness) був кращим прикладом того, як робити hack and slash action adventure з більш “методичним” підходом до пригодницької частини і імерсивною бойовою системою. Тепер, коли Blade of Darkness перевидали з декількома дуже корисними сучасними покращеннями, мені було особливо цікаво знову пройти гру і перевірити наскільки в неї цікаво грати сьогодні.
Ugly duckling: Stranglehold
Now this is a curious one. By 2007 “bullet time” was no longer a hot new thing, in fact the last official The Matrix game was already 2 years old, while The Matrix Online was just 2 years away from closing. John Woo has also been long past his prime and Hard Boiled, the original movie the game is a sequel to, was from 1992. Heroic bloodshed and gun fu/gun kata were no longer popular either. So why is it exactly Stranglehold came to be is a bit of a mystery. But if nothing else, this title was ambitious and it does impress in many ways.
Гидке каченя: Stranglehold
Дуже цікавий проект, як для гидкого каченя. В 2007-ому до уповільнення часу в іграх всі звикли, остання офіційна гра по Матриці вийшла ще в 2005-ому, а The Matrix Online закриють через 2 роки. Про Джона Ву теж почали забувати, а фільм Hard Boiled (до якого ця гра була сіквелом) взагалі вийшов ще в 1992-ому. Навіть “героїчне кровопролиття” і ґанката теж людям трошки набридло. Але Stranglehold чомусь вийшла саме в цей час. І амбіцій у цього проекту було достатньо.
Happy about: The Centennial Case: A Shijima Story
Yeah, it seems like FMV games are back in full force. From titles that play more like Visual Novels, to adventure games and even attempts at stealth, there’ve been plenty of very different approaches to trying to mix live action segments with gameplay. And overall, the results are so much better than what we had during the boom of FMV games in the early to mid 90s. The Centennial Case: A Shijima Story, an FMV game from (surprisingly) Square Enix, is trying to mix the live action with a detective game and the results are pretty great, if uneven.
Read more“Happy about: The Centennial Case: A Shijima Story”
Радий: The Centennial Case: A Shijima Story
Ну що ж, схоже на те що FMV ігри повноцінно повернулись. Від проектів які більше нагадують візуальні новели, до пригодницьких ігор і навіть проектів, які намагаються бути побудованими на стелсі, ігри знаходять способи змішати відео з живими акторами з ґеймплеєм. І роблять це набагато краще ніж більша частина FMV проектів початку-середини 90-их, коли вони були особливо популярні і їх виходило дуже багато. The Centennial Case: A Shijima Story, FMV пригода від (неочікувано) Square Enix намагається бути детективною грою з живими акторами і в неї це доволі непогано вдається.
Revisiting Resident Evil 4
I have a complicated history with Resident Evil 4. For a lot of people it was an instant hit, for me it was a frustrating experience. I didn’t “get” the appeal of the game for several years and only after several attempts, and because of the fact that the game influenced so many others, which gave me necessary experience to understand what it as going for, I started enjoying it. I still have plenty of criticism towards it, mind you, but nowadays replaying RE4 is an enjoyable experience for me. And I’ve replayed it many times over many different platforms, including this 2014 “Ultimate HD Edition”, which remains the best version of the game to play.
In fact, the main reason for my revisit this time was the fact that the version got even better due to fan work – I wanted to finally experience out the fantastic RE4HD mod, that more than lived up to my expectations. And in addition to that, wanted to have some fun with the recently released randomizer mod that adds some fun chaos to the overall experience. As I was about to play, the RE4 Remake got officially announced as well, so I decided that it might be the best time to revisit the original. And even in 2022 it’s still an extremely fun game… that really hates you.
Повертаючись в Resident Evil 4
Мої відносини з Resident Evil 4 досить складні. Більшість людей полюбили її з першої спроби, але мені вона здавалась дратуючою. І лише після багатьох років і спроб пройти її знову я зміг “зрозуміти” гру. Що мабуть не сталось би, якби не той факт, що дуже багато інших проектів почали робити теж саме, і свій досвід з іншими проектами допоміг мені зрозуміти, як насолоджуватись RE4. Я все ще вважаю, що у неї багато проблем, але проходити гру мені подобається. Тому з роками я пройшов гру в багатьох версіях, включаючи це видання 2014-го “Ultimate HD Edition”, яке досі залишається кращим.
Головною причиною для цього проходження стало те, що видання стало ще краще після виходу моду RE4HD, тому я хотів нарешті спробувати його фінальну версію. Але окрім цього я вирішив ще додати мод, який рандоматизує ворогів, предмети і багато різних дрібниць, щоб побачити гру новими очами. І коли я вже зібрався грати, Capcom анонсували рімейк RE4, тому причин нарешті знову пограти в оригінал було занадто багато. Як я і очікував, навіть в 2022 грати в цей проект весело, хоча він постійно хоче вас вбити.