My whole experience with Ratchet & Clank franchise began and originally ended with playing the first 4 games on PS2. The first game was nice, but deeply flawed in several ways. But starting with Going Commando, the first sequel, the series carved its niche. And Rift Apart is still following the basics that were established and improved in 2002-2003. Playing it now, finally available on PCs 2 years since its original release, makes me miss the fact that these types of games aren’t really popular anymore.
Category: Reviews
Радий: Ratchet & Clank: Rift Apart
Весь мій минулий досвід з серією Ratchet & Clank почався і швидко закінчився коли я пограв в перші 4 частини на PS2. Перша гра була непогана, але з проблемами. Але починаючи з Going Commando, першого сіквелу, серія знайшла своє місце і стала прикольною. Rift Apart продовжує всі ті ж основи, які з’явились в тій грі, і покращувались з 2002-2003-их років. І тепер, коли гра вийшла на ПК через 2 роки після PS5 релізу, мені дуже шкода, що таких ігор майже ніхто більше не робить.
Happy about: The Saboteur
There was once a game development studio called Pandemic Studios, who released a lot of projects that were either extremely critically and financially successful, like Star Wars: Battlefront and Mercenaries: Playground of Destruction, or more polarizing, but still highly beloved like Full Spectrum Warrior or Destroy All Humans!. But then, after lots of delays, Mercenaries 2: World in Flames was launched to more mediocre reviews and there were reports that the game was released in a state deemed unfinished by the team. The Lord of the Rings: Conquest had even worse reviews and was relatively quickly forgotten. And the final game of the studio, The Saboteur, was launched after one of the development offices was already closed by EA and almost immediately after the game launch to relatively positive reviews, the whole studio was shut down.
Which came as a shock to me – I played The Saboteur when it was first released and considered it to be among the best and most enjoyable examples of sandbox-y open world games – games that I rarely enjoy. I remembered loving its sound design. How the parkour felt much better than what Assassin’s Creed did at the time (with only 2 first games launched). How its approach to stealth and sabotage felt like a perfect “simplified Hitman in open world”. But memories can often be incorrect, so for a while I wanted to revisit the game and give it a fresh look. Thankfully, it’s still available on GOG, and plays pretty well on modern hardware.
Радий: The Saboteur
Колись існувала студія Pandemic Studios, яка випустила купу проектів, деякі з яких були дуже успішними, як Star Wars: Battlefront чи Mercenaries: Playground of Destruction, а деякі менш успішними, але все одно відомими, як Full Spectrum Warrior чи Destroy All Humans!. Але коли після багатьох переносів релізу вийшла Mercenaries 2: World in Flames, відгуки на неї були не найкращими і навіть сама команда вважала проект незакінченим. The Lord of the Rings: Conquest зустріли ще гірше і гру дуже швидко забули. А фінальним проектом стала The Saboteur. На момент виходу одна з частин студії вже була закрита, а після серії доволі нейтральних оглядів EA закрили студію повністю.
Ці новини для мене стали повною несподіванкою – я в той момент проходив The Saboteur і мені він здавався одним з найкращих прикладів ігор-пісочниць з відкритим світом. А цей жанр мені дуже рідко подобається. І хоча я повернувся до гри вперше з релізу, я весь це час добре пам’ятав, який в грі був чудовий дизайн звуку, як паркур працював краще ніж в серії Assassin’s Creed на той момент (тоді вийшли лише перші 2). І мені дуже подобалось, як стелс та саботаж в грі були чудовим прикладом “спрощеного Hitman у відкритому світові”. Але не все завжди виявляється таким, яким ти це пам’ятаєш, тому я давно хотів знову сісти за гру і пройти її знову. На щастя, її все ще можна придбати на GOG і вона без проблем працює на сучасному залізі.
Happy about: Resident Evil 4 – Separate Ways
While every Resident Evil release since the wonderful new RE2 has evoked varying degrees of disappointment, you never know if the next one will be exciting again. The remake of Resident Evil 4, released earlier this year, was quite good but also full of infuriatingly baffling decisions and most people were sure that Separate Ways mode won’t be added to it, if it wasn’t there on release. It was a remake, after all, and it made all the sense to include everything that was canonical to the original version, including the additional modes that the original game had. And even though Separate Ways were not part of the first release of Resident Evil 4, they were added since the PS2 version and were included in all of the newer releases.
Yet here we are, with the Separate Ways paid DLC that is released half a year after the main game. And to my surprise, I find it more entertaining than the main game itself.
Радий: Resident Evil 4 – Separate Ways
Хоча кожна нова Resident Evil після виходу чудової нової RE2 викликала різні рівні розчарування, я продовжую очікувати, що наступна гра може знову бути класною. Рімейк Resident Evil 4, який вийшов на початку цього року, був доволі непоганим, але також повним абсолютно ідіотських рішень і люди не очікували, що режим Separate Ways до нього взагалі буде. Все ж таки, ми отримали рімейк гри, від якого очікуєш, що всі канонічні елементи оригіналу будуть в нього включені. І хоча Separate Ways не був в оригінальній грі з релізу і його додали лише з PS2 версії, цей режим потрапляв в абсолютно кожний наступний реліз і порт гри, та став його важливою частиною.
Але, як виявилось, Capcom вирішили випустити Separate Ways як платне DLC через пів року після основної гри. І мені цей режим сподобався більше за саму гру.
Happy about: The Making of Karateka
Even leading up to its release, I wasn’t sure what exactly The Making of Karateka would turn out to be. A collection of games? A documentary with interviews? Some remasters or reinterpretations of the original titles? All of it, turns out. And it’s a fascinating compilation that, in a way, was possible due to how impactful and important Karateka was and because Jordan Mechner, its creator, detailed his experiences in a diary that was published as a book years ago.
Радий: The Making of Karateka
Навіть прямо перед виходом гри, я не до кінця розумів чим виявиться The Making of Karateka. Колекцією ігор? Серією документальних відео? Ремастери чи переосмислення оригінальних ігор? Як виявилось, все це і одразу. Результат дуже незвичайний і можливий, по факту, завдяки тому, наскільки важливою була Karateka, і тому що її дизайнер Джордан Мекнер (Jordan Mechner), записував всі події того часу в щоденник, який вже окремо видавався книгою.
Revisiting Split/Second
There used to be a time I regularly played fun arcadey racing titles. But then two things happened. First – racing titles started to pursue the open world concept that made all of them move farther from the simplicity and joy of just selecting a car, a track and going. Second – the popularity of more sim-like arcade racing games like Forza Horizon and Grid, games that I just can’t get into to this day. The nice thing is that the last two greats of the genre that I loved were among the best I’ve ever experienced – Split/Second and Need for Speed: Hot Pursuit, both released in 2010. The sad thing is – there hasn’t been a single racing game since 2010 (the remaster of Hot Pursuit notwithstanding) that I’ve genuinely enjoyed. Is Split/Second as amazing as I remember it being?
Повертаючись в Split/Second
Колись я регулярно грав в аркадні гонки. Але цього доволі давно не відбувається, бо в жанрі змінились дві речі. Перша – майже всі гоночні ігри почали змінювати дизайн трас з купи різноманітних локацій на один відкритий світ. Друга – навіть аркадні гонки стали ближче до симуляторів, а мені такі ігри, типу Forza Horizon чи Grid, зовсім не заходять. Тому, останні дві гри жанру, в які я грав із задоволенням, вийшли ще в 2010-ому – це були Split/Second та Need for Speed: Hot Pursuit. І з того часу жодна з гоночних ігор (окрім ремастеру цього чудового Hot Pursuit) мені не подобалась. І чи була сама Split/Second настільки ж крутою, як мені тоді здавалось?