Despite being very familiar with the Fatal Frame franchise for many years now, I somehow managed to never finish a single game of it until now. I loved my time with the first two games, but for various reasons (one of which being that those games were genuinely too creepy to play) I never finished them. Maiden of Black Water is the fifth main game in the series, originally released in 2014 for Wii U, and while it’s not considered worst in the series (that “honor” being given to the absolutely terrible spin-off Spirit Camera), the reception for the game was overall quite poor. And now I see why, even if the game does have some cool ideas.
Думки про: Fatal Frame: Maiden of Black Water
Хоча я і дуже добре знайомий з серією Fatal Frame, до цього релізу я спромігся не пройти жодної гри до кінця. Багато років тому я з радістю проходив перші дві частини, але з багатьох різних причин (однією з яких я чесно можу назвати той факт, що мені стало дуже страшно в них грати) я їх тоді не пройшов. Maiden of Black Water – це п’ята частина серії, яку випустили в 2014-ому році для Wii U і нещодавно на ПК. Цю гру не вважають гіршою частиною серії (це звання заслужив жахливий спіноф Spirit Camera), але фанатів в неї теж не багато. І тепер я можу зрозуміти чому саме люди про неї таке писали і казали. Хоча мені в ній багато чого сподобалось.
Happy about: Myst (2021)
Myst is such a huge and important title in not just the adventure game genre history, but the history of videogames overall. It’s legacy remains strong, affecting games and creating new genres to this day. And I have never finished it until now. In fact, I’ve tried playing the original game, it’s re-releases/remakes and sequels over many years and they’ve never clicked with me. And the majority of its influence on adventure game design was, frankly, terrible. With many titles abandoning any attempts at good design, opting to push cool visuals and obscure “puzzles” instead.
But I really wanted to get what Myst is about. And in this new 2021 remake of the game, I think I finally got it and was able to enjoy the game.
Радий: Myst (2021)
Myst – це дуже важлива гра не лише для жанру пригодницьких ігор, але і для всіх відеоігор взагалі. Її вплив на індустрію можна побачити навіть в сучасних проектах, а деконструкція її ідей створила нові жанри. І до цього моменту я ніколи її не проходив. Я намагався пройти майже всі існуючі на сьогодні версії гри, яких накопичилось немало, але постійно переставав від нудьги. А весь цей важливий вплив який я бачив в інших проектах зазвичай був жахливим і робив ігри гірше, акцентуючи картинку чи незрозумілі “загадки” замість цікавого геймплею.
Але я завжди хотів дізнатись за що всі так люблять цю гру. З виходом ще одного рімейку в 2021 я нарешті її пройшов і не без задоволення.
Happy about: Ghostwire: Tokyo
I remember when Ghostwire: Tokyo was first announced and everyone thought it looked really cool but also had no idea what the game is supposed to be. Turns out, it’s a first person perspective open world action adventure with an immersive sim flavor which plays rather well, even if not without many flaws. But it still looks really cool.
Радий: Ghostwire: Tokyo
Пам’ятаю що коли був анонс Ghostwire: Tokyo, то всі в інтернеті були в захваті, хоч ніхто не міг зрозуміти що це взагалі за гра. Тепер ясно, що це open world action adventure з елементами immersive sim від першої особи, яка в принципі непогано грається. Але все одно найголовніше, що виглядає круто.
Revisiting The Elder Scrolls V: Skyrim (Anniversary Edition)
Well, it’s been more than a decade since I’ve played The Elder Scrolls V: Skyrim originally and over 8 years since I’ve played the “Legendary Edition” with all of the official DLCs. The “Special Edition” has been released 2 years after that and last year, another 6 years later, the Anniversary Edition got announced and released. The amount of ports and re-releases of Skyrim has long since became a widely known joke… and yet, here I was playing Skyrim again, spending dozens upon dozens of hours on a game that I’ve completed twice before. A game that doesn’t have that much of a compelling storyline or involved and exciting mechanics. Why is it that Skyrim still has a strange addictive charm to it and its legacy is still felt through all of the open world titles released ever since?
Read more“Revisiting The Elder Scrolls V: Skyrim (Anniversary Edition)”
Повертаючись в The Elder Scrolls V: Skyrim (Anniversary Edition)
Пройшло більше 10 років з мого першого проходження The Elder Scrolls V: Skyrim і більше 8 з тих пір, як я пройшов “Legendary Edition” з усіма DLC. Ще через 2 роки вийшла “Special Edition” (яку я тоді вирішив пропустити), а ще через 6 після цього Anniversary Edition. Кількість портів та перевидань Skyrim давно стали жартом, але не дивлячись на це я знову сів витрачати декілька десятків годин на гру, яку вже два рази пройшов. Історія в ній не така й захоплююча, а геймплей в кращому випадку “нормальний”, але я не міг відірватись. Що такого в Skyrim, що в неї навіть сьогодні хочеться грати, і що особливого з її дизайном відкритого світу який досі беруть за основу інші ігри?
Read more“Повертаючись в The Elder Scrolls V: Skyrim (Anniversary Edition)”
O tempora: Final Fantasy VI (Pixel Remaster)
O tempora is a series of retrospective posts where I play games from ages before to see if they stood the test of time.
Well, the Pixel Remaster journey ends with Final Fantasy VI. It’s almost a shame, really, as this collection has been so wonderfully made that I can only hope more classic titles are given this treatment. But at least this collection ends with one hell of a game.
О часи: Final Fantasy VI (Pixel Remaster)
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Ну ось, Final Fantasy VI – це кінець колекції ремастерів Pixel Remaster. Навіть шкода, що більше поки не планується, оскільки колекція вийшла настільки гарною, що хотілося б більше класичних ігор побачити в такому вигляді. Але хоча би закінчуємо серію на незабутній грі.