Оскільки я не намагаюсь проходити всі класичні FPS сучасної хвилі (тим паче що більшість з них не дуже), я не часто звертаю увагу на нові проекти жанру. Та HROT мене зацікавив своїм стилем і атмосферою з моменту, коли несподівано з’явився в Early Access пару років тому. Повна версія гри тепер доступна, тому я взяв гру і пройшовся рушницею по її рівням. І… хм… проект дуже дивний. Але в більшій мірі прикольний.
Tag: рекомендація
Радий: Amnesia: The Bunker
Вплив Frictional Games на те, якими стали ігри з горор тематикою за останні 16 років, неможливо переоцінити. Технодемо Penumbra 2006-го року була неймовірно свіжою ідеєю для пригодницької гри – там були і вдалі стелс та екшен, і незвично “тактильний” підхід до інтеракцій і крута атмосфера. Що вони потім розвили в Penumbra: Overture – єдиній до сьогодні їх грі, яка повністю відповідала стандартам класичного survival horror завдяки акценту не лише на дослідження локацій, пригодницькі елементи та стелс, але й на можливості прибрати ворогів боєм або пастками. Та починаючи з Penumbra: Black Plague студія поставила собі задачу створювати в першу чергу чудові сюжетні проекти, заради чого багато з survival horror треба було прибрати.
Після неочікувано величезного успіху з Amnesia: The Dark Descent, студія створила не менш круту SOMA. Обидві чудові сюжетні горор пригодницькі ігри зі стелсом головною ціллю ставили собі створити проект, механіки якого існують для створення атмосфери і оповідання історії. Та два роки тому студія вирішила повернутись до “бренду” Amnesia з не дуже цікавою Amnesia: Rebirth. Та гра була навіть ще більше про сюжет, але сам сюжет вийшов слабким, а більше нічого в грі й не було. Amnesia: The Bunker відчувається, ніби розробники тепер спробували зробити щось абсолютно протилежне і також повернутись до того, з чого вони починали, переосмисливши що таке класичний survival horror.
Радий: System Shock (2023)
System Shock 1994-го року була неймовірно важливою грою. В певному сенсі, це був “Ultima Underworld в космосі”, який разом з двома Ultima Underworld попередниками заклав основи для проектів, побудованих навколо систем і емерджентного ґеймплею. Тобто дизайну, який зараз називають “immersive sim”. Навіть в такому ранньому проявленні цього підходу результат був дуже класним і якщо у вас вистачить терпіння на застарілий інтерфейс, управління і деякі не найкращі навіть для тих часів рішення, то навіть сьогодні грати в проект приємно. Особливо в версії Enhanced Edition, яку 8 років тому випустили Nightdive Studios, відомі своїми ремастерами класики.
І до сьогодні це був єдиний спосіб пограти в гру, але ті ж самі Nightdive тепер випустили і рімейк. Його анонсували як Kickstarter проект приблизно одночасно з виходом Enhanced Edition, але після цього розробка була складною. Гра змінила рушій, потім стала набагато більше ніж спочатку планувалось, а потім, коли стало зрозуміло що так не вийде, гру знову обмежили лише відтворенням оригіналу, але покращуючи всі його елементи. Що ми і отримали і це одночасно добре і не дуже.
О часи: Max Payne та Max Payne 2: The Fall of Max Payne
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Я обожнював грати в Max Payne, коли вона вийшла і нічого навіть схожого на неї тоді не знав. Вона залишалась для мене золотим стандартом якості для екшенів, навіть хоча і мала свої проблеми. Її темп був ідеальним, оповідання неочікувано якісним, ґеймплей захоплюючим. Через два роки вийшло продовження, яке покращило деякі з механік і зробило набагато більший акцент на сюжет. І хоча я її дуже поважав за це, подобалась вона мені менше. Але останній раз я в них грав дуже давно і мені було цікаво, чи може змінитись моя думка про ці проекти, особливо тепер, коли ми знаємо що на них роблять рімейки.
Read more“О часи: Max Payne та Max Payne 2: The Fall of Max Payne”
Повертаючись в Torchlight II
Тоді як перша частина Torchlight вийшла в період, коли “Diablo-подібних” action RPG майже не виходило, Torchlight II вийшла в 2012-ому, коли ринок виглядав інакше. Було декілька вже анонсованих і очікуваних ігор в цьому стилі і також два нових дуже великих релізи. Diablo III вийшла того ж року і хоча у неї було багато критиків, бренд не загубив своєї важливості. Тоді як Borderlands 2, хоча гра і не повністю того ж жанру, вийшла за декілька днів до Torchlight II і аудиторія “лутер шутерів”, яку набрала перша Borderlands, трохи співпадала з аудиторією Diablo-клонів. Та на щастя, Torchlight II не був забутим і гра отримала багато позитивних відгуків, на які вона заслуговувала. Я теж писав тоді про гру позитивно, тому подивитись на проект через 10 років було дуже цікаво.
О часи: Diablo II: Resurrected
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Більшість людей обожнюють Diablo II. Для них це головна гра серії і саме вона започаткувала багато ідей, які все ще використовуються в жанрі і навіть за його межами. Але мені вона ніколи сильно не подобалась. Я навіть не певен, що я колись проходив доповнення Lord of Destructionдо кінця – точно пам’ятаю лише що пройшов Акт IV і почав грати в доповнення. Але я все одно цю гру поважав і завжди планував пограти знову. З виходом неймовірно прикольного ремастеру Diablo II: Resurrected (і після проходження першої гри з її доповненням) я вирішив що прийшов час це зробити. І гра мені нарешті сподобалась.
О часи: Diablo (+Hellfire)
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Не знаю як вам, а мені складно повірити що Diablo вийшов більше 26 років тому. Якось навіть дивно про це думати. Гра не була першим прикладом RPG з боєм в реальному часі, чи першою action RPG, але саме вона задала стандарт для “західного” action RPG, як суміш ідей roguelike, великої кількості луту і захоплюючого дослідження підземель, як самому так і в мережевій грі. І хоча для багатьох людей друга частина найулюбленіша, мені перша частина завжди була миліша.
При тому, що я повністю пройшов гру до цього лише один раз. Причому, мені здається що навіть не ПК, а PlayStation версію. Ну а в доповнення Hellfire я взагалі ніколи раніше не грав, тому плани нарешті пограти в цю класику знову в мене були давно.
Радий: Fatal Frame: Mask of the Lunar Eclipse
Треба сказати, що проходити серію Fatal Frame в зворотному порядку дуже дивно, але сподіваюсь, що ремастери продовжаться. Пару років на ПК і сучасних консолях вийшов перший ремастер – для Maiden of Black Water, який скоріш за все став для багатьох знайомством з серією. І хоча це одна з найслабших частин серії, з великою кількістю дратуючих моментів і дивних рішень, саме в ній з’явились деякі дійсно прикольні ідеї, які раніше в серії не існували. Та я все одно очікував від Mask of the Lunar Eclipse доволі багато і гра мене не розчарувала.
Думки про: Crysis Remastered Trilogy
Я пройшов оригінальні Crysis та Crysis Warhead 3 роки тому і саме тоді я зрозумів за що ці ігри комусь подобались. Як я тоді і писав – раніше з усієї серії мені подобався лише Crysis 3, і той не дуже сильно. Але після проходження перших двох ігор, хоча в них сьогодні грати трохи складно, я зрозумів за що їх любили. А тепер, коли всі частини Crysis (окрім Warhead, на жаль) отримали ремастер, я вирішив пройти і їх, щоб свіжим оком оцінити серію в цілому.
Радий: Paranormasight: The Seven Mysteries of Honjo
Мене завжди приємно вражали японські пригодницькі ігри, бо вони завжди органічно об’єднують дуже багато жанрів в одну гру, яка при цьому виглядає стильно і цільно. З іншого боку, такі проекти також часто страждають від того, що вони занадто довго пояснюють прості речі в сюжеті, не дають проходити далі, поки ви не подивитесь на кожен піксель на сцені, а якщо в них є сюжетна схема по якій можна стрибати між подіями, то це вони очікують, що ви подивитесь всі варіації. Тому до Paranormasight: The Seven Mysteries of Honjo я підходив дуже обережно. Та, на щастя, гра виявилась прикольна.
Read more“Радий: Paranormasight: The Seven Mysteries of Honjo”