During the early 00s most of the game developers were just figuring out how to distribute their games over the internet. The potential was clearly there, but it wasn’t until later in that decade that we will see a true boom of digital distribution and a huge boost in indie development popularity. Possibly due to that, a lot of the smaller independent games released during that period were free and often were quite open and honest about their influences. In case of the white chamber, the game originally released in 2005 as an expansion of a university project of a small team, the biggest influence was Silent Hill. The series were quite alive and well at the time and it wasn’t too long since SH4: The Room was released. So seeing a “Silent Hill in space” as a concept was really fun. But it’s been 18 years since – does the game still hold up?
Category: Reviews
Кілька думок про: the white chamber
На початку 00-их ігрові розробники намагались зрозуміти, як краще використовувати інтернет для розповсюдження ігор. Всі бачили в цьому потенціал, але розкрився він лише під кінець десятиріччя з серйозним розвитком цифрової дистрибуції. Тому на початку тих років більшість незалежних розробників випускали ігри безкоштовно і не цурались відкрито показувати, які інші ігри на них вплинули. the white chamber, гра яка вийшла в 2005-ому як продовження проекту, який спочатку був курсовою для університету, зовсім не скриває, що за основу був взятий Silent Hill. Японська серія ще була жива і SH4: The Room вийшов буквально зовсім нещодавно, тому “Silent Hill в космосі” звучало заманливо і прикольно. Але то було 18 років тому. Чи прикольно грати в гру сьогодні?
Disapprove: Trine 5: A Clockwork Conspiracy
Trine series are a weird beast. The original wasn’t good, but had a lot of really cool ideas. All of which got majorly improved in the sequel, which was the first genuinely enjoyable title in the series. Then Trine 3 was released in Early Access and remained unfinished, mixing lots of very bad ideas with some of the genuinely best ideas in the franchise. And then Trine 4 came along and was mostly a straight up improvement again returning to the formula of 2, but making it more fun and adding fresh ideas. First hours with Trine 5 felt like I was playing 4 again, but with some tweaks and changes. It was charming, as always, and quite fun to play. But the more I played, the less fun the game got. And almost at the end of the game I gave up fed up with horrible design.
Розчарування: Trine 5: A Clockwork Conspiracy
З серією Trine я ніколи не знаю чого очікувати. Перша гра була так собі, але з прикольними ідеями, які розквітнули в дійсно прикольному продовженні. Потім в Ранньому Доступі вийшов Trine 3, з якого він вийшов незакінченим і хоча там було багато поганих ідей, були і деякі з найкращих в серії. А потім вийшов Trine 4, який був прямо як 2, але ще краще і з купою нових прикольних ідей. Перші пару годин Trine 5 відчувались як проходження минулої частини знову, лише з декількома змінами. Але грати було прикольно і весело. Та чим далі в гру я проходив, тим менше мені подобалось грати. І майже під кінець гри я вирішив перестати грати, бо дизайн проекту став занадто жахливим, щоб його терпіти.
O tempora: Alone in the Dark: The New Nightmare
O tempora is a series of retrospective posts where I play games from ages before to see if they stood the test of time.
Now that the original trilogy is out of the way, I can talk about the Alone in the Dark game I’ve played the most – Alone in the Dark: The New Nightmare. The first and so far only reboot of the storyline. You see, for all the convoluted storylines, the original trilogy and the 2008 game are actually part of the same timeline. Even the horrible and rightfully forgotten spin-off Illumination was technically part of the same world. But with The New Nightmare the series attempted a fresh start headed by Darkworks, whom I recently talked about when revisiting Cold Fear. And it did many things right and a few things very wrong.
О часи: Alone in the Dark: The New Nightmare
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Поговорили про оригінальну трилогію, час поговорити про частину Alone in the Dark, в яку я грав найбільше – Alone in the Dark: The New Nightmare. Перший і на сьогодні єдиний перезапуск сюжетної лінії серії. Як не дивно, оригінальна трилогія, гра 2008-го і навіть жахливий і всіма забутий Illumination вважаються частиною однієї об’єднаної історії. Але The New Nightmare був новим початком серії, який розробили Darkworks, про Cold Fear яких я нещодавно розповідав. І тут багато чудового, але деякі речі жахливі.
Thoughts on: Might & Magic: Clash of Heroes – Definitive Edition
While I have never played the original Nintendo DS version of Might & Magic: Clash of Heroes from 2009, I have played and greatly enjoyed the “HD” version of the game released in 2011 on PC, PSN and XBLA. It was a unique and highly enjoyable attempt to mix the turn-based strategy of the Heroes of Might & Magic games with very simple match 3 gameplay reminiscent of Puzzle Quest. It had frustrating aspects to it, of course, but I remember liking it a lot 12 years ago. And I have been considering revisiting the title for a while, but those plans had to be put on hold because I didn’t want to deal with the technical issues. Sadly, the original PC release became quite problematic to run in recent years and on top of that fans of the multiplayer aspect of the game (which I have never been interested in and have not played) were disappointed when a few years ago Ubisoft disabled the online functionality entirely.
The announcement of Might & Magic: Clash of Heroes – Definitive Edition was a very pleasant surprise and I dove into it as soon as I had time. Unfortunately, I have to say that the game hasn’t aged as well as I have remembered and this new release does nothing to the biggest frustrations the original game had as well.
Read more“Thoughts on: Might & Magic: Clash of Heroes – Definitive Edition”
Думки про: Might & Magic: Clash of Heroes – Definitive Edition
Хоча я ніколи не проходив оригінальну версію Might & Magic: Clash of Heroes 2009-го року на Nintendo DS, я з задоволенням грав в “HD” версію, яка вийшла в 2011-ому на ПК, PSN та XBLA. Проект зацікавив мене своєю спробою об’єднати покрокову, за яку люблять серію Heroes of Might & Magic, з казуальними механіками “3 в ряд”, і трохи нагадував мені Puzzle Quest. І хоча гра мала свої мінуси, мої спогади про неї були дуже позитивними. Настільки, що я вже декілька років планував пограти в неї знову, але завжди відкладав це проходження, бо на жаль стара версія з часом почала погано працювати на сучасних системах. ПК версія для деяких людей взагалі перестала запускатись, а для більшості просто мала купу проблем. І хоча я ніколи не грав в мультіплеєр, у нього було дуже багато фанатів, але декілька років тому Ubisoft його повністю відключили.
Тому анонс Might & Magic: Clash of Heroes – Definitive Edition був приємною несподіванкою і я засів грати в цю нову версію як тільки в мене видався час. На жаль, повинен признати що і гра на сьогодні вже не настільки приємно сприймається, і нова версія майже жодних проблем не виправила.
Read more“Думки про: Might & Magic: Clash of Heroes – Definitive Edition”
O tempora: Alone in the Dark 1, 2, 3
O tempora is a series of retrospective posts where I play games from ages before to see if they stood the test of time.
It’s been a while since I’ve last played any Alone in the Dark game. I admired the original and genuinely liked the 2008 game despite all of its numerous flaws. My favorite one was the first reboot, Alone in the Dark: The New Nightmare. But the original still had that “something” about it that I really liked. Not the sequels, however. But for the sake of revisiting every game, I decided against my better judgement to play all of the first three Alone in the Dark games, knowing well that I will not enjoy the two thirds of the journey.
О часи: Alone in the Dark 1, 2, 3
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Я дуже давно не грав в серію Alone in the Dark. Оригінал я завжди поважав, а гру 2008-го сильно люблю, не зважаючи на неймовірну кількість проблем. А улюбленою грою серії в мене була перша спроба її перезапуску – Alone in the Dark: The New Nightmare. Та зараз поговоримо про першу трилогію, в якій оригінал досі сприймається з повагою, а от сіквели ні. Тем не менш, я пройшов їх всі, хоча і розумів, що грати в другу і третю частину мені не сподобається.