Back when I’ve played Sniper Elite V2 about 10 years ago it was just a second entry in the budding middle budget franchise from Rebellion. A third person stealth shooter with emphasis on sniping and slow motion kills that could switch to the X-ray vision, it was somewhat novel and curious at the time, even if not particularly good. But the series evolved since then and Sniper Elite 4, while not among the best stealth action titles I’ve ever played, was an easy recommendation and an extremely satisfying game. And a year after its release, Rebellion decided to remaster V2 that originally released in 2013. In preparation for playing the latest entry in the series, I’ve decided to revisit this title and figure out for myself if there’s a point in playing this game, when you have the improved sequels.
Tag: action
Кілька думок про: Sniper Elite V2 Remastered
Коли я вперше пройшов Sniper Elite V2 десь років 10 назад, гра була лише другим проектом в серії від Rebellion. Хоча гра і була “середнього бюджету”, цей стелс шутер від третьої особи з акцентом на використання снайперської гвинтівки, ураження цілей з якої показувало повільну камеру смерті з “просвічуванням” крізь тіло, був доволі свіжою ідеєю на той час, хоч і не дуже прикольною грою. З тих пір серія розвивалась далі, і хоча Sniper Elite 4 не став найкращою стелс грою на світі, грати в неї було дуже приємно. Через рік після виходу того проекту, Rebellion вирішили перевидати V2, яка в оригіналі виходила в 2013-ому. І перед проходженням найновішої частини серії, я вирішив пройти цей ремастер і зрозуміти, чи є сенс в нього грати, коли є продовження.
O tempora: FlatOut: Ultimate Carnage (Collector’s Edition)
O tempora is a series of retrospective posts where I play games from ages before to see if they stood the test of time.
Back in 2004 physics simulation of all kinds seemed like the coolest new thing in videogames. The biggest example, of course, was Half-Life 2, but near the end of the year a Finnish development studio Bugbear Entertainment released a racing game where the main gimmicks were extremely detailed physics and car deformation – FlatOut. Instead of going for extremely high speed street racing style how Burnout was doing at the time, the game went for the demolition derby aesthetic with most races taking place on dirt roads somewhere in forests in different weather conditions. It was really cool, but didn’t click with me personally due to feeling a bit more simulation heavy than I’d preferred.
Two years later, however, the studio followed the game up with a bigger badder sequel FlatOut 2 that added more types of cars and tracks a felt just the right amount of arcadey for me, so I played the crap out of it. This game then received an Xbox 360 port called FlatOut: Ultimate Carnage that enhanced and added a bunch of things and a bit later that same port was made available for PCs. With one huge catch – it was a Games For Windows Live title. No one liked GFWL even at the time, as despite a good concept Microsoft botched the execution of the service really hard and within several years the service was discontinued and isn’t even working properly on modern systems. So, for years FlatOut: Ultimate Carnage was very hard to get working correctly on PC. Until recently, when the “Collector’s Edition” patch updated the game to not just remove GFWL requirement, but to also update the title to work correctly on modern hardware. So I’ve decided to check if the game can suck me in once again, like it did years ago.
Read more“O tempora: FlatOut: Ultimate Carnage (Collector’s Edition)”
О часи: FlatOut: Ultimate Carnage (Collector’s Edition)
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
У вже далекому 2004-ому симуляція фізики в іграх стала особливо популярною. Найвідомішим прикладом, звичайно, була Half-Life 2, але ближче до кінця того ж року фінська студія Bugbear Entertainment випустила гоночну гру, головними фішками якої була детальна деформація машин та круто просимульована фізика. Але замість стріт-рейсінгу, який в той час вже можна було побачити в не менш вибуховому Burnout, їх гра FlatOut була про гонки на виживання. Тому гонки були не на вулицях, а в основному десь в полях і лісах по багнюці або снігу. Гра була дуже крута, але мене не зацікавила, бо відчувалась занадто сильно “симуляцією”.
Але через два роки студія випустила продовження, яке було набагато більше і крутіше – FlatOut 2. В ньому було більше типів машин і трас і управління машинами відчувалось більш “аркадним”, тому я в ту гру дуже багато грав. Потім гра вийшла на Xbox 360 port під назвою FlatOut: Ultimate Carnage, але окрім зміни назви там також було багато покращень. І ще через рік ця оновлена версія вийшла і на ПК, але на жаль з Games For Windows Live. GFWL нікому не подобався навіть тоді, коли працював, бо Microsoft жахливо реалізували дуже прикольну, на справді, ідею. Але через декілька років сервіс закрили зовсім і на сучасних системах грати в FlatOut: Ultimate Carnage було доволі складно. І от нещодавно гру перевидали як “Collector’s Edition” версію, яка вийшла безкоштовним оновленням для існуючою гри. І окрім видалення GFWL, з цим оновленням гра також стала набагато краще працювати на сучасних ПК. Чому я і вирішив пограти в гру знову і перевірити, чи може вона мене затягнути.
Read more“О часи: FlatOut: Ultimate Carnage (Collector’s Edition)”
Thoughts on: Children of the Sun
I like simple games if they have something cool about them. Could be a nice core gameplay idea, or interesting style or story. Even before the proper rise of indie games, there were super low budget PC and console games. Series like “Simple” from D3 Publisher or the “SuperLite” from Success even gave birth to niche but popular franchises, most notable being Earth Defense Force. When I first saw Children of the Sun, I thought of such games and was hoping that it could have that “something cool”, whatever it is. But after the quite short playthrough of the title and just one day passing, I’m already struggling to remember the game.
Думки про: Children of the Sun
Класно, коли гра проста, але все одно чіпляє. Або ґеймплеєм, або прикольним стилем чи сюжетом. Навіть до початку популярності сучасних інді ігор на ринку вистачало проектів малого бюджету на ПК і навіть консолях. А з серій “Simple” від D3 Publisher та “SuperLite” від Success навіть виникло декілька нішевих але відомих франшиз, найвідомішою з яких є Earth Defense Force. Саме про такі ігри я вперше подумав, коли побачив Children of the Sun і сподівався знайти в цій грі щось, що чіпляє. Але після дуже короткого проходження і одного дню після, я майже не пам’ятаю що в грі взагалі відбувалось.
Revisiting Split/Second
There used to be a time I regularly played fun arcadey racing titles. But then two things happened. First – racing titles started to pursue the open world concept that made all of them move farther from the simplicity and joy of just selecting a car, a track and going. Second – the popularity of more sim-like arcade racing games like Forza Horizon and Grid, games that I just can’t get into to this day. The nice thing is that the last two greats of the genre that I loved were among the best I’ve ever experienced – Split/Second and Need for Speed: Hot Pursuit, both released in 2010. The sad thing is – there hasn’t been a single racing game since 2010 (the remaster of Hot Pursuit notwithstanding) that I’ve genuinely enjoyed. Is Split/Second as amazing as I remember it being?
Повертаючись в Split/Second
Колись я регулярно грав в аркадні гонки. Але цього доволі давно не відбувається, бо в жанрі змінились дві речі. Перша – майже всі гоночні ігри почали змінювати дизайн трас з купи різноманітних локацій на один відкритий світ. Друга – навіть аркадні гонки стали ближче до симуляторів, а мені такі ігри, типу Forza Horizon чи Grid, зовсім не заходять. Тому, останні дві гри жанру, в які я грав із задоволенням, вийшли ще в 2010-ому – це були Split/Second та Need for Speed: Hot Pursuit. І з того часу жодна з гоночних ігор (окрім ремастеру цього чудового Hot Pursuit) мені не подобалась. І чи була сама Split/Second настільки ж крутою, як мені тоді здавалось?
In love with: Blasphemous 2
While initially I bounced off Blasphemous due to its focus on the “Dark Souls inspired challenge”, I did end up liking it a lot when playing the final version of the game a year ago. The title remained a bit too cryptic with some of its design and there still were some rude moments, but overall it was redesigned to be much more fun and welcoming. Its visual style and soundtrack were phenomenal as well.
I was very cautious about Blasphemous 2 as I couldn’t predict what direction a sequel could take. I could bounce off it even harder, after all, depending on what the focus of the game would be. In the end, I loved playing it. Yet I feel like some die hard fans of the original might get disappointed.
Зачарований: Blasphemous 2
Моя перша спроба пройти Blasphemous закінчилась дуже швидко, тому що гра намагалась бути “складною як Dark Souls”. Але з другої спроби рік тому гра мені дуже сподобалась. Вона все ще була занадто заумною з точки зору дизайну і в ній бували неприємні моменти, але після всіх оновлень в гру було дуже прикольно грати. А візуальний стиль та саундтрек в ній були просто феноменальні.
На Blasphemous 2 я дивився з сумнівами, бо хто знав яким може вийти продовження. Розробники могли б зробити гру ще складніше і мені б це не зайшло. Але ні, гра мені сподобалась навіть більше ніж перша. Але з причин, які найбільших фанів оригіналу можуть розчарувати.