I can’t think of any other example of the series, where each following release is progressively worse and more pointless, but somehow Q.U.B.E. manages to do this over and over again. The original game from 2011 was, and still is, a fantastic in its minimalist simplicity first person physics based puzzle game that takes under 3 hours to complete and looks really cool despite its somewhat outdated visuals. And now, after a pointless Director’s Cut and terribly boring Q.U.B.E. 2 we have Q.U.B.E. 10th Anniversary which promises to be an improved and definitive remaster of the original game but in reality it’s… Oh boy…
Розчарування: Q.U.B.E. 10th Anniversary
Я не можу згадати інших серій, окрім Q.U.B.E., де з кожним релізом ігри ставали лише гірше, але у цієї серії це якось вдається. Оригінальна гра вийшла в 2011 і досі залишається дуже прикольною пазл грою від першої особи з дуже мінімалістичним стилем і простими механіками. І вона досі прикольно виглядає, не зважаючи на застарілу графіку. Тому 3 години на її проходження варто витратити. Але потім було зайве перевидання Director’s Cut і неймовірно нудний Q.U.B.E. 2 і ось тепер виходить Q.U.B.E. 10th Anniversary, яка рекламує себе як покращене перевидання оригінальної гри. Вона бреше.
O tempora: Call of Cthulhu: Dark Corners of the Earth
O tempora is a series of retrospective posts where I play games from ages before to see if they stood the test of time.
Call of Cthulhu: Dark Corners of the Earth has always been janky. Released in 2005 on the original Xbox and half a year later on PC it looked outdated, it had tons of problems and was ridiculously hard at moments. Nonetheless, it was also beloved by many despite its issues, because it created a genuinely fantastic atmosphere and was full of memorable moments and ideas unlike anything else in videogames. I liked the game when it got released, but always dreaded returning to it due to countless frustrating elements it had. But it was the time to finally take the dive and see how the game feels in 2022.
Read more“O tempora: Call of Cthulhu: Dark Corners of the Earth”
О часи: Call of Cthulhu: Dark Corners of the Earth
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Call of Cthulhu: Dark Corners of the Earth з початку була корявою грою. Вона вийшла в 2005 на Xbox і півтори роки пізніше на ПК і вже тоді виглядала не дуже, була повна багів і дуже погано збалансованих сегментів. Але не дивлячись на ці проблеми, її любили за неймовірну атмосферу і велику кількість незабутніх моментів та ідей, які в інших іграх не зустрічались. Мені гра теж подобалась, але я був майже впевнений, що проходити її знову буде дуже важко через всі її проблеми. Та треба було, тому, я встановив її і пройшов щоб дізнатись як вона сприймається в 2022-ому.
Read more“О часи: Call of Cthulhu: Dark Corners of the Earth”
Thoughts on: No one lives under the lighthouse (Director’s cut)
I’ve seen the entirety of No one lives under the lighthouse played 2 years ago out of curiosity and while it seemed like a cute horror title, it wasn’t my cup of tea and some of the questionable late game moments made it so I wasn’t interested in playing it myself. Recently, however, I was reminded of the title and have discovered that since the release the title was updated to the Director’s cut, which almost entirely remade the second half of the title. It got me intrigued enough to give the title a chance and… well, it’s still kinda neat, but I can’t say that it’s much better than it originally was.
Read more“Thoughts on: No one lives under the lighthouse (Director’s cut)”
Думки про: No one lives under the lighthouse (Director’s cut)
Я насправді бачив повне проходження No one lives under the lighthouse десь 2 роки тому і хоча гра мені здалась цікавою, в мене не виникло бажання в неї грати. Плюс, під кінець в ній було багато дивних дизайнерських рішень. Але нещодавно я знову натрапив на проект і побачив, що його оновили до версії Director’s cut, в якій той самий кінець гри серйозно переробили. Тому я вирішив в неї все ж таки пограти і… Так, вона прикольна, хоч і не можу сказати що нововведення цієї версії сильно виправляють всі недоліки, які в грі є.
Read more“Думки про: No one lives under the lighthouse (Director’s cut)”
O tempora: Final Fantasy VII
O tempora is a series of retrospective posts where I play games from ages before to see if they stood the test of time.
After revisiting the first 6 entries in the franchise due to fantastic Pixel Remaster re-releases, I decided that it was finally time to revisit the PlayStation 1 era of Final Fantasy. Starting with the game that is incredibly influential and possibly still most famous and successful entry in the series – Final Fantasy VII.
Thing about FFVII is that while it has been my introduction to the series, as it had been to many, it was still years after it originally launched and after the experience with other jRPGs. And my original copy of the game was used with a highly scratched disc, so I had to postpone the completion of the game several times because my PS1 would occasionally stop reading the disc correctly and freezing during scene changes. It wasn’t the best possible experience and for a long time I thought it was the main reason why I didn’t care about this title as much as many others do. But upon revisiting it again, I have to say that FFVII is just not quite my thing, even if I got to like it far more this time. I can’t say the experience with the current PC version is pleasant, however.
О часи: Final Fantasy VII
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Після повторного проходження перших 6 частин серії в фантастичному Pixel Remaster варіанті, я вирішив, що треба нарешті і PlayStation 1 епоху Final Fantasy знову подивитись. Починаючи з гри, яка неймовірно впливова і можливо найбільш успішна в серії – Final Fantasy VII.
Для мене FFVII теж стала частиною, з якої я познайомився з серією, але це сталось через декілька років після виходу гри і до того моменту, в мене був вже досвід з іншими jRPG. Диск з грою який я придбав на Дарниці був жахливо подряпаним і постійно підвисав, тому я далеко не з першого разу зміг нарешті пройти гру. Досвід цей, звичайно, був дуже неприємним і не міг не вплинути на моє сприйняття гри, тому дуже довго я думав що саме в цьому причина того, що ця частина серії мені не дуже сподобалась. Але після цього проходження, повинен признати, що проблема була не в тому, а в самій грі. Хоча грати зараз в неї було приємніше, все одно в неї достатньо проблем. Але і сучасний ПК порт гри, якщо чесно, теж не дуже.
Happy about: Prodeus
The classic FPS revival continues. And by now the market is so saturated, it’s hard to care about most of these titles, especially since so many of them end up being mediocre. Prodeus was announced when people still paid attention, however, and after a Kickstarter campaign and several years in Early Access it’s finally out. And while it’s most certainly not mediocre, it is a very simple take on the genre. The one focused almost purely on fast paced action and style. Thankfully, it does it really well.
Радий: Prodeus
Відродження класичних FPS продовжується. І ігор жанру стало настільки багато, що зазвичай їх простіше ігнорувати ніж проходити, бо більшість з них все одно швидко забуваються. Prodeus анонсували коли таких проектів було набагато менше, і Kickstarter кампанія у гри теж була успішною. Після декількох років в Ранньому Доступі, гра нарешті вийшла, і хоч посередньою її не назвеш, це достатньо примітивний приклад жанру. Але для FPS і такого може бути достатньо.