While I love good exploration focused metroidvania titles and Timespinner is one of them, I have not played it until now, more than 5 years since it was released. I don’t even remember what made me doubt it’s worth playing. Maybe reviews that mentioned really poor writing (which turned out to be true, as I’ll cover later). Maybe the amount of metroidvania titles that started going into hard combat focus and all of the still popular “souls-like” elements, something I usually dislike, and I didn’t trust this game to not go that way. Either way, it wasn’t until after the sequel to this game was announced that I’ve decided to give it another look. And wasn’t until I heard someone describe it as “indie Castlevania: Order of Ecclesia” that I got really curious. Either way, I’m glad that I did.
Tag: platformer
Радий: Timespinner
Хоча мені подобаються metroidvania ігри з акцентом на дослідження, до яких Timespinner і відноситься, я пройшов її лише зараз, через 5 років після її виходу. Навіть не пам’ятаю, чому я її проігнорував на момент виходу. Можливо кількість відгуків, які казали про поганий сценарій (що дійсно є проблемою і я про це напишу). Можливо те, що тоді дуже велика кількість metroidvania ігор почали намагатись стати “складними” і вставляти якомога більше “souls-подібних” механік. Я це не люблю і може хвилювався, що ця гра теж так зробить. В будь-якому випадку, лише тепер, коли анонсували продовження гри, я вирішив цю гру пройти. І лише після того, як її мені описали як “інді Castlevania: Order of Ecclesia”, що мене і зацікавило. Радий, що спробував.
Disapprove: Trine 5: A Clockwork Conspiracy
Trine series are a weird beast. The original wasn’t good, but had a lot of really cool ideas. All of which got majorly improved in the sequel, which was the first genuinely enjoyable title in the series. Then Trine 3 was released in Early Access and remained unfinished, mixing lots of very bad ideas with some of the genuinely best ideas in the franchise. And then Trine 4 came along and was mostly a straight up improvement again returning to the formula of 2, but making it more fun and adding fresh ideas. First hours with Trine 5 felt like I was playing 4 again, but with some tweaks and changes. It was charming, as always, and quite fun to play. But the more I played, the less fun the game got. And almost at the end of the game I gave up fed up with horrible design.
Розчарування: Trine 5: A Clockwork Conspiracy
З серією Trine я ніколи не знаю чого очікувати. Перша гра була так собі, але з прикольними ідеями, які розквітнули в дійсно прикольному продовженні. Потім в Ранньому Доступі вийшов Trine 3, з якого він вийшов незакінченим і хоча там було багато поганих ідей, були і деякі з найкращих в серії. А потім вийшов Trine 4, який був прямо як 2, але ще краще і з купою нових прикольних ідей. Перші пару годин Trine 5 відчувались як проходження минулої частини знову, лише з декількома змінами. Але грати було прикольно і весело. Та чим далі в гру я проходив, тим менше мені подобалось грати. І майже під кінець гри я вирішив перестати грати, бо дизайн проекту став занадто жахливим, щоб його терпіти.
Happy about: Ratchet & Clank: Rift Apart
My whole experience with Ratchet & Clank franchise began and originally ended with playing the first 4 games on PS2. The first game was nice, but deeply flawed in several ways. But starting with Going Commando, the first sequel, the series carved its niche. And Rift Apart is still following the basics that were established and improved in 2002-2003. Playing it now, finally available on PCs 2 years since its original release, makes me miss the fact that these types of games aren’t really popular anymore.
Радий: Ratchet & Clank: Rift Apart
Весь мій минулий досвід з серією Ratchet & Clank почався і швидко закінчився коли я пограв в перші 4 частини на PS2. Перша гра була непогана, але з проблемами. Але починаючи з Going Commando, першого сіквелу, серія знайшла своє місце і стала прикольною. Rift Apart продовжує всі ті ж основи, які з’явились в тій грі, і покращувались з 2002-2003-их років. І тепер, коли гра вийшла на ПК через 2 роки після PS5 релізу, мені дуже шкода, що таких ігор майже ніхто більше не робить.
In love with: Blasphemous 2
While initially I bounced off Blasphemous due to its focus on the “Dark Souls inspired challenge”, I did end up liking it a lot when playing the final version of the game a year ago. The title remained a bit too cryptic with some of its design and there still were some rude moments, but overall it was redesigned to be much more fun and welcoming. Its visual style and soundtrack were phenomenal as well.
I was very cautious about Blasphemous 2 as I couldn’t predict what direction a sequel could take. I could bounce off it even harder, after all, depending on what the focus of the game would be. In the end, I loved playing it. Yet I feel like some die hard fans of the original might get disappointed.
Зачарований: Blasphemous 2
Моя перша спроба пройти Blasphemous закінчилась дуже швидко, тому що гра намагалась бути “складною як Dark Souls”. Але з другої спроби рік тому гра мені дуже сподобалась. Вона все ще була занадто заумною з точки зору дизайну і в ній бували неприємні моменти, але після всіх оновлень в гру було дуже прикольно грати. А візуальний стиль та саундтрек в ній були просто феноменальні.
На Blasphemous 2 я дивився з сумнівами, бо хто знав яким може вийти продовження. Розробники могли б зробити гру ще складніше і мені б це не зайшло. Але ні, гра мені сподобалась навіть більше ніж перша. Але з причин, які найбільших фанів оригіналу можуть розчарувати.
In love with: Axiom Verge 2
Seven years ago Axiom Verge got released and while I had a fair share of criticisms towards it, it really was a fantastic metroidvania. Without being too novel, it had several extremely clever additions to the formula of the genre and apart from that was a solid game with unforgettable soundtrack and cool visual style. A year ago Axiom Verge 2 got released on several platforms and had far less excited reviews overall, most emphasizing the change in focus of the game from action to exploration. Which excited me, because I love exploration in metroidvania games and the combat in the first title was my least favorite thing about it. Now that I’ve finally had a chance to play the sequel myself, I have to say that I love it even more than the original. Yet, I can see how it’s not going to be for everyone.
Зачарований: Axiom Verge 2
Сім років тому вийшла Axiom Verge, і не дивлячись на деякі мінуси, була чудовою metroidvania грою. Без суттєвих інновацій, гра додала декілька дуже прикольних елементів в формулу жанру. Плюс, окрім того що сам ґеймплей був прикольним, у гри був незабутній саундтрек і прекрасний візуальний стиль. Рік тому вийшов сіквел гри на декількох платформах, якими я не користуюсь, і відгуки на Axiom Verge 2 в цілому були менш позитивними, з найбільшою критикою націленою на зміну акцентів з екшену на дослідження локацій. Що особисто мене зацікавило ще сильніше, бо екшен в оригіналі мені не зайшов. В результаті продовження мені сподобалось навіть більше ніж перша частина. Але певен, що не всі зі мною би погодились.