O tempora is a series of retrospective posts where I play games from ages before to see if they stood the test of time.
Well, the Pixel Remaster journey ends with Final Fantasy VI. It’s almost a shame, really, as this collection has been so wonderfully made that I can only hope more classic titles are given this treatment. But at least this collection ends with one hell of a game.
О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Ну ось, Final Fantasy VI – це кінець колекції ремастерів Pixel Remaster. Навіть шкода, що більше поки не планується, оскільки колекція вийшла настільки гарною, що хотілося б більше класичних ігор побачити в такому вигляді. Але хоча би закінчуємо серію на незабутній грі.
This time my yearly look at the game soundtracks was even later than I originally planned. But what can you do, when Russia invades your country your priorities change.
Цього року моя регулярна ретроспектива про саундтреки в іграх виходить пізніше ніж я планував. Але що поробиш, коли Росія нападає на твою країну плани змінюються.
On one hand, Gnosia is a mix of two genres I don’t particularly care about – a social deduction game and a visual novel. On another – it’s so shockingly fascinating and well put together, that I was engaged until the final ending of the game.
З одного боку Gnosia змішує два жанри, які я не дуже сильно люблю – соціальну дедукцію та візуальну новелу. Але з іншого боку – ця суміш настільки захоплююча та гарно створена, що я з радістю пройшов гру до кінця.
Playing Scarlet Nexus was a bit of a rollercoaster. It looks great, it has nice tunes and its combat system looks stylish and fun. But then, the more of it I’ve played, the more I grew frustrated and bored. And in the end, even though I’m a huge fan of games where you have two playable characters going through two parallel storylines, I couldn’t keep on playing with the second character. I just didn’t have it in me to play more of it. Yet, what a fascinating project this is.
Мій досвід з Scarlet Nexus був вкрай неоднозначним. Виглядає гра чудово, саундтрек запальний, а система бою виглядає стильно і весело. Але чим більше я грав, тим більше гра починала мене дратувати. Тому хоча я обожнюю ігри в яких є дві паралельні сюжетні кампанії за двох персонажів, я не зміг пересилити себе і пройти другу кампанію до кінця. Просто сил вже не вистачало. Хоч гра дійсно дуже цікава.
Even though I’ve still never gotten in the mood to try and conquer the original Wasteland, as with many other cRPGs of that era, I did enjoy Wasteland 2: Director’s Cut quite a lot. Back then I said that it didn’t feel like a Fallout game not because it couldn’t be one, but because it didn’t want to be one. It had its own take on a post-apocalyptic tactical turn-based RPG that still remains enjoyable today despite some flaws.
Wasteland 3 aims to be… different? Frankly, I’m not sure what it aims to be, but the result is not great.
Хоч я досі так і не знайшов у себе сил пройти перший Wasteland (як і багато інших cRPG тих часів) Wasteland 2: Director’s Cut мені дуже сподобався. Тоді я наголосив, що гра могла би стати крутим продовженням Fallout якби захотіла. Але вона хотіла бути чимось іншим, зробити свій підхід до пост-апокаліпсісу. І до сьогодні залишається дуже классною покроковою тактичною RPG.
Wasteland 3 вочевидь хотів бути знову… іншим? Чесно кажучи, я не знаю чим, бо результат вийшов так собі.
