I can’t think of any other example of the series, where each following release is progressively worse and more pointless, but somehow Q.U.B.E. manages to do this over and over again. The original game from 2011 was, and still is, a fantastic in its minimalist simplicity first person physics based puzzle game that takes under 3 hours to complete and looks really cool despite its somewhat outdated visuals. And now, after a pointless Director’s Cut and terribly boring Q.U.B.E. 2 we have Q.U.B.E. 10th Anniversary which promises to be an improved and definitive remaster of the original game but in reality it’s… Oh boy…
Tag: first person
Розчарування: Q.U.B.E. 10th Anniversary
Я не можу згадати інших серій, окрім Q.U.B.E., де з кожним релізом ігри ставали лише гірше, але у цієї серії це якось вдається. Оригінальна гра вийшла в 2011 і досі залишається дуже прикольною пазл грою від першої особи з дуже мінімалістичним стилем і простими механіками. І вона досі прикольно виглядає, не зважаючи на застарілу графіку. Тому 3 години на її проходження варто витратити. Але потім було зайве перевидання Director’s Cut і неймовірно нудний Q.U.B.E. 2 і ось тепер виходить Q.U.B.E. 10th Anniversary, яка рекламує себе як покращене перевидання оригінальної гри. Вона бреше.
Thoughts on: No one lives under the lighthouse (Director’s cut)
I’ve seen the entirety of No one lives under the lighthouse played 2 years ago out of curiosity and while it seemed like a cute horror title, it wasn’t my cup of tea and some of the questionable late game moments made it so I wasn’t interested in playing it myself. Recently, however, I was reminded of the title and have discovered that since the release the title was updated to the Director’s cut, which almost entirely remade the second half of the title. It got me intrigued enough to give the title a chance and… well, it’s still kinda neat, but I can’t say that it’s much better than it originally was.
Read more“Thoughts on: No one lives under the lighthouse (Director’s cut)”
Думки про: No one lives under the lighthouse (Director’s cut)
Я насправді бачив повне проходження No one lives under the lighthouse десь 2 роки тому і хоча гра мені здалась цікавою, в мене не виникло бажання в неї грати. Плюс, під кінець в ній було багато дивних дизайнерських рішень. Але нещодавно я знову натрапив на проект і побачив, що його оновили до версії Director’s cut, в якій той самий кінець гри серйозно переробили. Тому я вирішив в неї все ж таки пограти і… Так, вона прикольна, хоч і не можу сказати що нововведення цієї версії сильно виправляють всі недоліки, які в грі є.
Read more“Думки про: No one lives under the lighthouse (Director’s cut)”
Happy about: Eternal Threads
Eternal Threads is among those pleasant types of games that don’t really invent anything new, but manage to take a lot of well established concepts and mechanics and combine them into an experience that hasn’t been attempted before. So while you’re playing, you’re enjoying the game as something that isn’t unlike what you already know, but when the time comes to analyze it and try to compare it to other titles you’ve played before, you realize – hey, this is actually quite new. It wouldn’t mean much if the game wasn’t good, but it is.
Радий: Eternal Threads
Eternal Threads – приємний приклад гри, яка нічого нового не вигадує, але чудово використовує вже відомі по іншим проектам ідеї і механіки і збирає їх в щось, що раніше ніхто не створював. Поки ви проходите гру, це просто прикольно, але дуже знайомо. Але коли ви її пройшли і розглядаєте її уважніше, то стає очевидно, що на справді в саме такі ігри ви ще не грали. Звичайно, якби гра при цьому вийшла не дуже гарною, то новітня чи ні було б не важливим. Але результат хороший.
Thoughts on: The Inheritance of Crimson Manor
I’m usually not that into puzzle focused games or “escape room” type titles. Adventure games for me has always been about interesting stories and characters first and puzzles… not even second, really. But there are some rare exceptions where something grabs me about the game even if it isn’t really “my thing”, and in the case of The Inheritance of Crimson Manor it was a promise of exploration. I love the idea of a “creepy mansion” done in the typical gothic horror fashion – with secret rooms, hidden switches and a horrible family secret behind it all. And this game does this pretty well.
Думки про: The Inheritance of Crimson Manor
Зазвичай в “escape room” ігри я не граю. Для мене жанр пригод був завжди в першу чергу про історії і персонажів, а вирішення загадок мене цікавить набагато менше. Але час від часу я стикаюсь з проектом, який мені подобається, навіть коли це “не моє”, зазвичай через інші механіки. У випадку з The Inheritance of Crimson Manor мені дуже сподобалось досліджувати локацію. І взагалі вся ідея зі страшним великим будинком у стилі готичного горору (з секретними кімнатами і сімейними таємницями) мені дуже імпонує. Що, на щастя, у гри вийшло непогано.
Thoughts on: Nightmare of Decay
Classic survivor horror (you know, the actual one, not any horror themed game) has seen a revival in the past couple of years, which is great. I love the genre and am glad to see fresh attempts at it. Even if vast majority of them fail, just like they did during the genre heyday. Some, like Them and Us, are too ambitious for their own good. Some, like Alisa, are so focused on emulating the old style that they become more frustrating to control than the original Alone in the Dark. And some, like Tormented Souls, deliver and extremely solid enjoyable experience, even though they bring nothing special or interesting to the table. Nightmare of Decay tries to fall into the latter category for the most part, but more often than not fails miserably. But it is definitely curious.
Думки про: Nightmare of Decay
Класичні survivor horror ігри (справжні) останні декілька років виходять все частіше, і я радий. Це один з моїх найулюбленіших жанрів і приємно бачити, як нові розробники до нього звертаються. І нехай, що більшість з них, як і в золоту епоху жанру, не дуже гарні ігри. Деякі, наприклад Them and Us, занадто амбіціозні. Деякі, наприклад Alisa, настільки намагаються відтворити класичний стиль, що грати в них більш дратує, ніж сідати заново за перший Alone in the Dark. А деякі, як вийшло з Tormented Souls, виходять гарно зробленими і приємними, хоч на справді нічого нового вони не роблять. Nightmare of Decay намагається попасти в останню категорію, але занадто часто в гри це не виходить. Хоч результат цікавий.