Радий: Pragmata

Capcom колись не сильно ризикували з іграми. Випускали нову Monster Hunter чи Street Fighter, робили рімейк якоїсь частини Resident Evil, яка і так вже була якісна і рімейку не потребувала, або випускали нову частину серії з нестабільним успіхом. Але останні декілька років, вони почали робити щось неочікуване. Менш ніж два роки тому вийшла Kunitsu-Gami: Path of the Goddess – чудова та незвична суміш hack and slash екшену та tower defense. Цього року, таким сюрпризом стає Pragmata – незвична суміш купи різних ідей, яка чудово працює на старті, і трошки здає ближче до фіналу.

Оскільки найцікавішим в Pragmata є структура ґеймплею та механіки, саме з цього я і почну. Якщо дуже базово, то це шутер від третьої особи з камерою через плече, в якому у вас також є багато способів для переміщення (стрибків та ухиляння від ударів). Але в додаток до цього, ви також можете, і повинні, “взламувати” ворогів під час бою. Реалізовано це не як окрема міні-гра, яка ставить основний ґеймплей на павзу, як це було в NieR: Automata, а як постійна основна частина гри. Тобто, коли ви цілитесь на ворогів, то на екрані додається додаткове меню злому ворога, в якому вам треба пройтись по квадратикам окремим набором кнопок, одночасно з тим як ви робите все інше. На старті гри це трохи лякає, але з часом ви навчитесь одночасно ухилятись від ударів, стріляти та взламувати декількох ворогів, і відчуватись це буде дуже круто. Плюс, самі “візерунки”, які треба “малювати” під час злому зазвичай повторюються і їх можна запам’ятати.

Стрибки тут теж грають велику роль, хоча більшість складного платформінгу необов’язкова і потрібна лише для того, щоб шукати секрети та виконувати додаткові завдання. Тут є декілька типів “валюти” для прокачки різних елементів, різні модифікації, які після встановлення можуть змінювати ґеймплей, та інші прикольні штуки. Є навіть цілий набір особливих “віртуальних” місій, які сфокусовані на більш складному виконанні різних умов, що дуже нагадує схожі віртуальні місії, які зазвичай є в Metal Gear чи тепер ще Death Stranding.

Та варто поговорити про структуру, яка зовсім не очевидна зі скріншотів та відео, на відміну від злому ворогів. Гра нагадала мені дивну суміш Demon’s Souls та Mega Man. Є центральна локація-дім, куди ви постійно повертаєтесь і де ви завжди починаєте після завантаження чи смерті. З цієї локації ви відправляєтесь на різні рівні, які лінійно відкриваються за сюжетом. На цих рівнях є драбини, відкривши які, ви отримуєте щось типу “чекпоїнту” – з цього місця завжди можна продовжити рівень, щоб не починати з початку. І гра постійно запам’ятовує різні ключові речі, які ви робите, і статус деяких боїв та всіх босів. Але всі звичайні вороги та бої повертаються на стартові позиції, як і деякі не ключові елементи рівня.

Тож, концептуально ви постійно виходите на “експедиції” на рівень і намагаєтесь дістатись якомога далі, поки не захочете повернутись додому (або помрете), щоб прокачати щось, чи купити щось нове, або замінити зброю та модифікації. Зброя, до речі, тут має обмежену кількість патронів (окрім основної), тому, коли вона закінчується, то ви її викидаєте, і треба знайти нову на рівні і адаптуватись під те, що знайдете. Лікування на рівні також доволі обмежене, тому все в грі розраховане на те, щоб ви регулярно ходили “додому”, де всі ресурси і здоров’я відновлюється безкоштовно.

Десь дві треті гри цей підхід працює майже ідеально. Гра не легка, але на нормальній складності дуже добре збалансована, тому проходження гри викликало в мене схожі відчуття, як перше проходження Demon’s Souls в 2010-ому. Баланс боїв був чудовий, ефективне використання різної зброї та злому ворогів було легке для розуміння і все було просто ідеально. Але остання третина гри чомусь цей баланс трохи ламає і тому грати мені було набагато менш приємно. Деякі з нових типів ворогів просто бісять, інколи суміш ворогів під час бою не так складна, як просто дратуюча. Навіть останні віртуальні тренувальні місії під кінець стають неадекватними, тоді як більшість з них супер класно продумані. Тож, коли я пройшов гру і мені показало, що я тепер можу робити купу нових необов’язкових речей, мати нові рівні складності і все таке інше, я не захотів все це пробувати і перестав грати.

І до речі про фінал, та й сюжет в цілому – він максимально передбачуваний та примітивний. Одразу після початку гри головний герой голосно показує, що він не любить дітей та роботів, але вже через пару хвилин стає кращим другом дитини-кіборга. Після чого, всі діалоги максимально шаблонні та без сюрпризів. Я розумію, що Capcom ніколи не вважались студією, яку хвалять за сюжет, та сценарій тут написаний не настільки бридко, як це було в Resident Evil Requiem, але потенціал у історії в Pragmata був великий, та цей потенціал навіть не намагаються розкрити. Що нагадало мені про дуже класну Binary Domain, у якої своїх проблем вистачає, але в порівнянні з Pragmata там сценарій був шедевром. Та й таке, Pragmata хоча б непогано цю нудотину розповідає, виглядає красиво і музика непогана. Тому примітивний сюжет можна ігнорувати.

Грати в Pragmata абсолютно точно варто, особливо, якщо ви вже грали в демку гри. Гру непогано було б трохи оновити з покращеним балансом останньої третини та деяких віртуальних місій, але навіть якщо цього не станеться, гра все одно прикольна. Просто сподобалась мені менше, ніж я очікував в перші декілька годин. А і ще, було дуже дивно побачити деякі прикольні елементи, які ніби прямо з Dino Crisis 3 взяли. Та гра була дуже нудна і не варта уваги, але з прикольними ідеями, тож радий бачити, що їх не забули. В будь-якому випадку, Pragmata – прикольний новий експеримент від Capcom, який може й не настільки чудово вийшов, як Kunitsu-Gami, але все одно вартий уваги.