Alone in the Dark from 2008 (також відома під назвою Alone in the Dark: Inferno на PS3) – це, можливо, остання насправді амбіційна гра останніх 20 років. Знаю як це звучить, але я пишу це не просто так. Цей проект намагався зробити незвичайну комбінацію механік і систем так, як ніхто інший не робив. Можливо лише тому, що результатом цієї спроби став жахливий провал, який майже нікому не сподобався. Мені гра в 2008-ому дуже подобалась не дивлячись на те, що вона дійсно дуже дратує. Чому я і не можу її рекомендувати більшості людей, але при цьому дуже поважаю.
Трохи історії – Alone in the Dark була дуже важливою серією для становлення action adventure, але дійсно успішних ігор в ній мало. Я вже написав про оригінальну трилогію та The New Nightmare окремо, тому варто лише сказати, що ця гра вийшла через 7 років після TNN і за цей час більшість людей забули про серію. Більш того, класичний survival horror як жанр теж був фактично мертвим, тоді як дійсно класних survival action проектів було ще дуже мало. Нова частина AitD повинна була вирішити, чим їй стати, бо повторювати старе було не вигідно. Eden Games, які до сьогодні більше відомі гоночними іграми, вирішили піти на величезний ризик і фактично заново вигадати жанр, так само як це колись зробила перша частина серії.
Alone in the Dark (2008) робить все. Більшість механік гри повністю системні – речі консистентно розбиваються, вогонь розповсюджується як цього можна очікувати, можна поєднувати різні комбінації інтерактивних предметів саме так, як підказує інтуїція, рідини, кабелі та мотузки просимульовані… Величезна кількість загадок в грі побудовані навколо цих систем – ви будете вибивати двері, створювати саморобні вибухові прилади на таймері, які можна приліпити до ворогів, прибирати з дороги кабелі під напругою, підпалювати стілець як факел для освітлення шляху, а потім кидати його на купу балок, щоб вони згоріли і відкрили вам шлях далі. Але оскільки вони будуть палати, то спочатку також треба буде взяти вогнегасник і використати його. Ви можете стрибати, можете залазити на виступи, можете їздити на машинах. Велика частина гри відбувається в Центральному Парку Нью-Йорку, який працює як відкритий світ з набором обов’язкових та необов’язкових задач. Але при цьому тут також є сюжетні локації, які наповнені епічними сценами, які навіть в 2023-ому виглядають круто. Гру можна почати з майже будь-якого моменту історії і проходити її не по порядку, бо кожен “чекпоінт” працює як сегмент серії телесеріалу. Гра працює як суміш Uncharted, Alan Wake та The Legend of Zelda: Tears of the Kingdom – величезна пісочниця системного ґеймплею в якій також купа кінематографічних сюжетних сегментів. І все це зробили в 2008-ому!
То чому ж настільки неймовірна гра не стала популярною? Інколи всі ці системи настільки “чесні”, що вся кінематографічність вмирає. І якщо симуляція фізики якогось предмету вирішить, що вам треба 5 хвилин з нею паритись, то ви будете 5 хвилин з нею паритись. Модель управління машиною також занадто “правдива” як для нормальних машин, щоб нормально працювати на дуже нерівній поверхні Центрального Парку, тому машини постійно за щось чіпляються та застряють. А якщо вам треба щось спалити, щоб відкрити шлях, а вогнегасника біля вас немає, то ви будете дуже довго дивитись як воно палає, бо нічого з цим не зробиш, а стрибати у вогонь, як і можна очікувати, небезпечно. І якщо вам в якийсь момент треба повільно нести якийсь палаючий предмет, він може абсолютно невчасно догоріти до того місця, де головний герой його тримає, тому його треба буде викинути.
А інколи речі не працюють просто тому, що вони дуже погано зроблені. Управління тут, наприклад, працює схоже на RE4, але чомусь воно неймовірно повільне і незручне. Що може і нормально працювало б, якби вам більше треба було стріляти, але більшість боїв тут розраховані на ближній бій, або суміш предметів типу “запальничка плюс лікувальний спрей”. Камера від третьої особи часто намагається виглядати “кінематографічно”, як в класичних іграх, але це тут постійно заважає. Тому грати від першої особи набагато зручніше. Але від першої особи можна робити не все, тому треба постійно перемикатись. Ближній бій тут працює так, що правий стік ґеймпаду відповідає за розташування рук персонажу, що звучить доволі прикольно, але на практиці викликає лише проблеми. Інколи гра взагалі просто не робить щось, що повинна зробити і ламається просто так. ПК порт був особливо проблемним і їм досі залишається, і навіть з фанатськими фіксами на сучасних системах гра може вилетіти або фізика зламається.
І це я навіть не розписую як ситуації можуть несподівано переходити в неймовірно крутої до фантастично ідіотської. Як деякі загадки дуже класні, а деякі абсолютно нелогічні. Як деякі речі чомусь працюють в одній конкретній ситуації, а в інших працюють інакше. Ну і сюжет тут… Мені подобається ідея, як ця гра змогла стати прямим продовженням оригінальної трилогії, хоча це й трохи тупо. Але кожен сюжетний поворот тут настільки швидко відбувається, що персонажі не так розвиваються, як просто змінюються, але при цьому якось і не змінюються. Ну а сценарій і діалоги тут зазвичай викликають лише сміх і їх давно висміюють в інтернеті.
Але коли відбувається один з класних моментів, в якому ви вигадуєте якусь неймовірно прикольну комбінацію механік і систем і використовуючи предмети, які знайшли навколо вирішуєте проблему, то гра сприймається дуже круто. Більшість частково необов’язкових задач у відкритому світові так і працюють – як невеличкі загадки, які можна розгадати великою кількістю різних комбінацій систем. І ви можете вигадати щось особливо веселе типу приклеювання палаючого коктейлю молотова до машини, розгону її в напрямку проблеми, вчасного стрибка з неї і потім ви зможете дивитись, як вона в польоті починає палати і вибухає, коли стикається з штукою, яку вам треба знищити. Це неймовірне відчуття, яке навіть найсучасніші action adventure ігри з горор тематикою не можуть викликати, тому що вони зазвичай за дизайном дуже “статичні”, дуже сході на класичні пригодницькі ігри.
Але з іншого боку, ці ж “необов’язкові” задачі насправді обов’язкові і стають доступними не всі одразу, деякі з них не потребують ніяких цікавих рішень. Та і взагалі дуже багато проблем в грі вирішуються киданням пляшки з запальною сумішшю в уповільненому часі, щоб зробити по ним постріл в потрібний момент, бо це рішення завжди все винищує. З боями це теж працює і це добре, бо битися з ворогами тут ніколи не хочеться. І навіть не тому, що це “складно”, а тому що це бісить. Гра зберігає прогрес коли ви з неї виходите через меню, або використовуєте відповідний пункт меню. А якщо гра вилетіла, або ви її різко закрили не через меню – все що ви робили не зберіглось. Ну а також на ПК версії досі активний захист DRM, а без фанатських фіксів гра взагалі не працює. Alone in the Dark 2008-го робить настільки багато жахливих рішень, що мені навіть складно пояснити чому вона так мене надихає і чому я вважаю її все одно прикольною.
Я би дуже хотів рекомендувати цей проект людям, але для того, щоб вам це сподобалось, ви повинні бути однією з тих людей, яким нормально проходити ігри за їх ідеї та амбіції, а не за результат. Щоб грати і уявляти як би все це працювало, а не як це насправді працює. Гра все ще нормально виглядає, інколи навіть красиво, і саундтрек тут чудовий. Але ґеймплей… І хоча я б дуже хотів побачити рімейк цього проекту, я дуже сумніваюсь що знайдеться хоча б один розробник, який це ризикне. Занадто багато Alone in the Dark 2008 намагається зробити одночасно. І не зробити це все – не зробити рімейк. А робити все занадто складно і дорого. Якщо ви хочете пограти в гру самі, то грайте в ПК версію з фан фіксами, або (якщо у вас є PS3) в версію Inferno, в якій є декілька виправлень (але також декілька дуже дивних змін). І щоб не стало з цією серією в майбутньому, я сумніваюсь, що вона колись спробує щось настільки шалене і неймовірне, що спробувала зробити Alone in the Dark 2008. І це трохи сумно.