stealth – Klardendum

O tempora: Metal Gear Solid 2: Sons of Liberty – Master Collection Version

24/03/2025 24/03/2025

O tempora is a series of retrospective posts where I play games from ages before to see if they stood the test of time.

For the longest time I’ve considered Metal Gear Solid 2 to be my favorite entry in the series, from the mechanical perspective. Not the most popular opinion, to say the least, given how much controversy surrounded MGS2 and how much more beloved MGS3 usually is. But in many ways, Metal Gear Solid 2: Sons of Liberty was the final evolution of what Metal Gear was up until that point and a glimpse into what it turned into for the next couple of entries. And because of how much I liked that simpler stealth action approach of the earlier titles, it was very nice to see the idea taken to its logical conclusion. Still, it’s been decades since I’ve played the game so I was a bit worried if I will like it again, as it did before. I did. But it definitely didn’t age as well as I’ve remembered.

О часи: Metal Gear Solid 2: Sons of Liberty – Master Collection Version

24/03/2025 24/03/2025

О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.

Дуже довго я вважав Metal Gear Solid 2 найкращою частиною серії, з точки зору ґеймплею. Це не найбільш популярна думка серед гравців, враховуючи скільки людей були розчаровані проектом, і скільком набагато більше подобається MGS3. Але мені подобалось, як Metal Gear Solid 2: Sons of Liberty стала фінальним етапом еволюції серії, якою вона була на той момент. І поглядом в її майбутнє. Ця частина стала останньою, в якій основні стелс елементи були дуже спрощені, і після цього елементи симуляції стали більш важливими. Та я не грав в цю гру вже років 20, тому не був певен, чи сподобається вона мені сьогодні. Сподобалась, але виявилась слабшою за те, що я про неї пам’ятав роками.

O tempora: Metal Gear Solid – Master Collection Version

13/03/2025 13/03/2025

O tempora is a series of retrospective posts where I play games from ages before to see if they stood the test of time.

Geez, when was the last time I played Metal Gear Solid?.. It’s been at least 20 years. This is a bit strange, because out of the entire franchise, I always had the warmest feelings towards the first two MGS entries. Apart from MGR: Revengeance, of course. Last time I’ve played MGS1 was with the interesting but flawed PC port of the game that is still available on GOG… but I’ll speak on the different versions of the game later. The main reason I’ve decided that it was finally time to replay a classic was the release of Metal Gear Solid: Master Collection Volume 1. Yes, it has been released back in 2023, but the original release was highly flawed, so I’ve waited for some time for it to get patched and it seems like the game included in it are at their potential best by this point. So it was time. And Metal Gear Solid, originally released in 1998, is still really cool but also far more flawed then I have remembered.

О часи: Metal Gear Solid – Master Collection Version

13/03/2025 13/03/2025

О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.

Боги, коли я останній раз проходив Metal Gear Solid?.. Років 20 точно минуло. Що дивно, бо з усієї серії я завжди найбільше згадую перші дві частини MGS. Ну і MGR: Revengeance, звичайно. Останнє моє проходження MGS1 було з використанням не найкращого старого порту на ПК, який зараз можна придбати на GOG… але про різні версії гри я пізніше напишу. Бо головною причиною для цього проходження став вихід Metal Gear Solid: Master Collection Volume 1. Ця колекція вийшла ще в 2023-ому, але довгий час у неї була купа проблем, тому я чекав, поки для неї вийдуть оновлення. І на сьогодні краще версії за існуючу вже, скоріш за все, не зроблять, тому я сів проходити Metal Gear Solid знову. Гру, яка вийшла в 1998-ому і яка з часом стала відчутно гірше, ніж я сподівався.

Happy about: Indiana Jones and the Great Circle

28/12/2024 28/12/2024

Back in 2009 MachineGames was formed by people who decided to leave Starbreeze Studios after completing work on The Chronicles of Riddick: Assault on Dark Athena – a good expanded version of the already fantastic Escape from Butcher Bay they’ve worked on 5 years prior. The title, that remains one of the best examples of a movie license game, was an incredible mix of different genres and somewhat of an “immersive sim-lite” and managed to perfectly replicate the mood and the style of Riddick movies in an interactive form. However, as MachineGames they’ve worked on titles that were a bit more conventional. While Wolfenstein: The New Order (and The Old Blood to a degree) had its share of curious and unorthodox decisions for an FPS game, it was still a more or less straightforward FPS. While Wolfenstein II: The New Colossus and Wolfenstein: Youngblood were showing them going an even more conventional and boring route, including a lot of very generic live service and looter shooter elements into the game.

Indiana Jones and the Great Circle was meant to be different. An unofficial return to the ideas of Riddick and The Darkness, of sorts. And while it doesn’t stick the landing, it mostly gets there.

Радий: Indiana Jones and the Great Circle

28/12/2024 28/12/2024

В уже далекому 2009-ому студія MachineGames була створена командою людей, які покинули Starbreeze Studios після закінчення роботи над The Chronicles of Riddick: Assault on Dark Athena – чудового доповненого видання неймовірної Escape from Butcher Bay, яку вони випустили за 5 років до того. Гра залишається одним з найкращих прикладів “гри по кіно ліцензії” та вмістила в собі купу різноманітних жанрів і працювала як трохи спрощена immersive sim гра. Яка при цьому ще й ідеально відтворювала настрій фільмів про Ріддіка, але в інтерактивному форматі. Але як студія MachineGames, команда працювала над більш “звичайними” проектами. І хоча Wolfenstein: The New Order (і трохи The Old Blood) мала купу неординарних рішень, як для FPS, вона все одно доволі чітко слідувала канонам жанру. Тоді як Wolfenstein II: The New Colossus та Wolfenstein: Youngblood виявились ще більш нецікавими проектами, які при цьому ще й купу “популярних” для ринку елементів мали, типу live service підходу.

З Indiana Jones and the Great Circle вони пішли іншим шляхом. Це неофіційне повернення до ґеймплейних основ Riddick та The Darkness, яке майже працює. Але робить багато помилок.

Happy about: Assassin’s Creed Mirage

07/11/2024 07/11/2024

It’s been a while since I wrote on Assassin’s Creed games, haven’t it? I reviewed Assassin’s Creed Odyssey with all its DLCs 5 years ago and you might be wondering where did the review on Valhalla go? After all, so far I’ve been playing every single major entry in the series. Yes, I did play Valhalla. I did not finish it. I will never finish it. It’s insufferably boring and I was falling asleep while forcing myself to play. That’s the bonus review out of the way, let’s talk about Assassin’s Creed Mirage – a game that started development as a big expansion for Valhalla. A fate it thankfully avoided, because it’s quite good.

Радий: Assassin’s Creed Mirage

07/11/2024 07/11/2024

Давно я нічого не писав про Assassin’s Creed, мабуть помітили. Огляд на Assassin’s Creed Odyssey та всі її DLC був 5 років тому, але з тих пір виходила Valhalla. І я до цього проходив та писав всі ігри серії. Так, я пограв в Valhalla. І не пройшов. І не планую проходити. Бо гра настільки нудна, що я почав засинати під час проходження і вирішив, що з мене досить. Ну а тепер, коли маленький огляд на жахливу гру закінчено, давайте поговоримо про Assassin’s Creed Mirage – проект, який спочатку був запланований як велике доповнення до Valhalla. Але на щастя, грі пощастило вийти окремим прикольним проектом.

Thoughts on: Still Wakes the Deep

04/07/2024 04/07/2024

It’s odd. I know, from talking to Dan Pinchbeck, the founder and creative director of The Chinese Room, over 10 years ago, that they never wanted to stick to the story exploration games (or walking simulators as people often dismissively call them). Amnesia: A Machine for Pigs, which I still like a lot, was supposed to be more systems driven, before cutting down on features in favor of story on recommendation from Frictional Games. Everybody’s Gone to the Rapture was envisioned as a simulation game where you live out the last moments before the world ends, not a game where you see echoes of these events. And while I didn’t find their first title after being purchased by Sumo Digital, that is Little Orpheus, interesting and never finished it, it was trying to be a cinematic/puzzle platformer, not a game driven by narration. Maybe with the Vampire: The Masquerade – Bloodlines 2 they would finally be able to deliver a title that’s great not just narratively, but also in terms of gameplay. Because Still Wakes the Deep isn’t doing it. It isn’t doing much at all, sadly.

Думки про: Still Wakes the Deep

04/07/2024 04/07/2024

Дивно якось виходить. З довгої розмови з Деном Пінчбеком, засновником та творчим директором The Chinese Room, яку я публікував більше 10 років тому, я дізнався, що студія ніколи не планувала обмежувати себе жанром ігор дослідження історії (які часто називають симулятор прогулянки). Amnesia: A Machine for Pigs, яка мені все ще дуже подобається, повинна була мати більше системного ґеймплею, але Frictional Games порекомендували їм це порізати і акцентувати сюжет. Everybody’s Gone to the Rapture задумувалась як симуляція, де ви зможете прожити останні години перед кінцем світу, але у фінальному продукті ви лише дивитесь ехо цих подій. І хоча Little Orpheus, їх перший проект після ре-організації під видавцем Sumo Digital, мені не сподобався (тому я його не пройшов до кінця), в тому проекті вони хоча б намагались зробити кінематографічний платформер, а не просто напів-інтерактивне оповідання. Можливо в Vampire: The Masquerade – Bloodlines 2 вони нарешті зможуть зробити прикольні системи, а не лише чудовий сценарій, бо, нажаль, в Still Wakes the Deep вони цього не зробили.