О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Радий, що Konami продовжують видавати ігри та колекції ігор з тих часів, коли вони робили класні проекти та їх поважали. Три роки назад вони випустили неймовірно прикольну Castlevania Advance Collection, з якою гравці могли пограти в “IGAvania” ігри (це Castlevania ігри з “metroidvania” дизайном світу, над якими зазвичай працював Коджі Іґараші), які раніше виходили на Game Boy Advance. Колекція була неймовірно крута, але на жаль всі ігри були лише емуляцією оригіналів, без виправлених багів та проблем. Але хоча б, це було збереження класики.
Тепер прийшов час для видання такої колекції для проектів з Nintendo DS, і плюс пару бонусних ігор. Як не дивно, в цю колекцію грати мені сподобалось менше.
В цій колекції зібрані Castlevania: Dawn of Sorrow, Castlevania: Portrait of Ruin, Castlevania: Order of Ecclesia, Haunted Castle та Haunted Castle Revisited, які ви вибираєте з одного централізованого меню. В цьому меню окрім ігор також можна послухати саундтреки для кожного проекту, різні ілюстрації та посібники і там же ви маєте дуже обмежену кількість налаштувань, але хоча б можна вибрати різні версії ігор, які виходили в різних регіонах. Як і з минулою колекцією, це все емуляція оригінальних проектів, а значить всі особливості, дивні проблеми та баги залишаються абсолютно такими ж, якими вони були в кожній регіональній версії гри. Але тепер ви можете зберігатись в будь-який момент, відмотувати певний проміжок часу, якщо зробили помилку, і для систем, де нема підтримку тач екрану є емуляція різних елементів, які в оригінальній версії гри використовували тач. Що також дуже зручно, так це можливість одразу бачити всі екрани, які на DS були заховані в різних під-меню. Також дуже дивно, але всі DS ігри в головному меню надаються в зворотному порядку від року їх оригінального виходу.
Всі DS проекти мають певну кількість схожих або однакових елементів. Всі вони побудовані навколо “метроідванія” дизайну світу, тому “кімнати” світу поєднані між собою і не є окремими рівнями. І також для того, щоб пройти гру вам треба буде знаходити можливості, які відкривають нові шляхи. Але насправді, лише Dawn of Sorrow використовує цей дизайн підхід традиційно. В Portrait of Ruin світ розділений на декілька окремих “підземель”, які всередині побудовані як метроідванія, але для того щоб в них потрапити, треба телепортуватись (що трохи нагадує дизайн Maze of Galious). Тоді як в Order of Ecclesia є загальна мапа світу, в якому всі локації повністю окремі і деякі з них прямі, як рівні класичних Castlevania проектів, і лише декілька з них побудовані як метроідванія.
Як це було і в проектах для GBA, тут багато що залежить від удачі – хай з “душами” з Dawn чи “гліфами” в Ecclesia, чи навіть просто з якісним обладнанням. Тому, якщо ви хочете пройти ці проекти на 100%, то очікуйте багато нудного грайнду. Також в усіх з них є спеціальні режими, які стають доступні після проходження гри, в яких ви граєте за інших персонажів, у яких часто сильно відрізняється базовий ґеймплей (але локації не змінюються). Два такі режими навіть мають свої сюжети, які частково канонічні. І також схожим елементом є предмети, які підвищують здоров’я та запас магії, хоча в Dawn (як це було і в Aria) цього нема. Ці предмети корисні для основної гри, але для додаткових режимів (в яких більшість механік прокачки та обладнання відсутні) вони стають додатковою мотивацією досліджувати локації.
Окрім вищеописаного ігри відрізняються доволі сильно, тому час поговорити про них окремо. В тому порядку, в якому вони представлені в меню колекції.
Але почну з двох додаткових проектів, які винесені в меню Extra – Haunted Castle та Haunted Castle Revisited. Оригінальна гра, яка виходила для аркадних автоматів, мене зі старту почала бісити, бо аркадні ігри зазвичай нечесні, але ця прямо не соромиться в своїх спробах вас вбити. Не допомагає і той факт, що я класичні Castlevania ігри не сильно люблю, але все одно, на відміну від них, ця гра просто хоче вас вбити. А от Revisited рімейк дуже прикольний. Я його не пройшов, бо знову – не мій жанр. Але що я побачив сам і під час огляду того, як інші люди проходять цю гру, мені дуже сподобалось. Це крута нова інтерпретація оригіналу, яка змішує 2D та 3D. І дуже прикольно використовує дивний дизайн ворогів оригіналу, які тепер виглядають ще більш дивними і прикольними. Мені здається, що фанати класичних Castlevania ігор із задоволенням пограють в цю гру. А всім іншим я рекомендую хоча б подивитись відео з проходженнями гри, особливо фінальних рівнів та битви з Дракулою – абсолютно шалений дизайн для боса. Гра настільки якісна, що я не розумію, чому Konami так сором’язливо її включили в цю колекцію і не рекламують її сильніше.
Але я перейду до основних ігор в колекції. Castlevania: Order of Ecclesia – гра, яку любить багато людей. Вона ближче до класичних Castlevania ігор в дизайні та складності бою. Гра може бути дуже швидкою і технічною, коли ви знаєте що робити. Вся зброя в грі побудована на системі Гліфів, які працюють на магії. В кожну руку можна взяти будь-який з гліфів, як симетрично, так і асиметрично, і комбінації асиметричних гліфів можуть мати спеціальні атаки. Плюс, сама магія тут постійно автоматично і швидко відновлюється, тому в певному сенсі вона скоріш нагадує типову витривалість в сучасних екшен іграх. Також в цій грі тип атаки та елемент грають особливо важливу роль, тому на певних локаціях і на певних ворогів вигідно переключатись між різними “сетами” гліфів. З усіх ігор в колекції тут також найкращий візуальний стиль, а саундтрек просто неймовірний, про що часто забувають.
Але грати в цю гру я ненавиджу. Мені не подобаються класичні Castlevania, але окрім цього майже все задоволення гри побудоване на знанні гри. Якого у вас при першому проходженні немає. Тому перший раз ця гра – суцільна боротьба проти дизайнерів і їх рішень, а при повторному проходженні ви вже знаєте що і коли робити. Плюс, я особливо обожнюю дослідження в жанрі, а локації тут дуже нудні і складаються з примітивних і часто повторюваних структур. Є додаткові квести, всі з яких бісять. І гра час від часу обожнює сильно вас бити атаками, які навіть не на екрані. Я розумію, за що цю гру люблять і у неї є шанс стати одною з ваших улюблених, особливо якщо ви пройдете її не один раз. Але мені грати взагалі не подобається і додатковий режим з іншим персонажем мені навіть більше сподобався. Інді гра Timespinner, яка напряму позичає купу механік з цього проекту, мені сподобалась набагато більше. Ну і плюс, існує Bloodstained: Ritual of the Night, яка краще у абсолютно всьому, на мою думку.
Унікальна механіка Castlevania: Portrait of Ruin – те, що ви граєте одночасно за двох персонажів. Обидва можуть бути на екрані одночасно, тоді у вас пряме управління одним з них (і ви можете перемикати управління), а партнером в цей час управляє гра (або ви можете давати базові команди). І якщо в цьому режимі ваш партнер отримує ушкодження, то замість здоров’я ви втрачаєте магію. Але замість цього ви також можете “покласти партнера в карман” і грати одним персонажем, з можливістю змінювати в будь-який момент хто це саме. При цьому персонаж, на якого ви перемикаєтесь, голосно вигукує своє ім’я і багато хто любить просто швидко перемикатись між персонажами і слухати какофонію їх вигуків. Локації цієї гри набагато більше наслідують метроідванія-дизайн, хоча підземелля і окремі. І самі підземелля часто дуже винахідливі в своєму візуальному та наративному дизайні. З точки зору балансу складності ця гра мабуть найкраща, бо більшість часу дослідження локацій битви не складні, але боси можуть викликати проблеми. Тому ви можете вибрати, чи ризикувати влаштовувати складні бійки, чи трохи прокачуватись на стороні, щоб боси були легше. Гра в цілому дуже прикольна, з класним загальним темпом сюжету і дослідженням. Але деякі з локацій відчуваються трохи затягнутими, плюс, можливо будуть люди, кому бої під час дослідження були б приємнішими, якби вони були складніше.
Але що в грі стає одним з взагалі найкращих експериментів в цій колекції, так це додаткові режими, яких два. Режим за Ріхтера та Марію більш традиційний, але ви настільки швидко і прутко рухаєтесь по рівнях, що грати дуже прикольно. А от режим за Сестер взагалі немає аналогів в серії та і можливо інших іграх. І також це найкраще використання тач з усієї колекції. В цьому режимі ви постійно літаєте, що витрачає магію поки ви не торкаєтесь підлоги. І обидві з Сестер мають свою атаку, яка працює повністю на тач управлінні. Одна з них стріляє в сторону, куди ви “доторкаєтесь”. Тоді як за іншу вам треба проводити лінію по всьому, що ви хочете вбити, і вони буде наносити сильні ушкодження, де б ворог не був на екрані. В цій колекції, враховуючи симуляцію тач екрану, це працює трохи незручно, але все одно дуже круто. Я б дуже хотів побачити якусь гру, яка була б побудована так само – де рівні зроблені для типового персонажа, який бігає та стрибає, але ви замість цього літаєте і вбиваєте ворогів телепатією. Обов’язково пограйте в цей режим як пройдете основну гру.
Ну і нарешті, час поговорити про Castlevania: Dawn of Sorrow. Яка… розчаровує. Всі найкращі елементи гри тут майже один в один взяті з Aria, але деякі з них зробили ще краще. Ви все ще збираєте душі, які випадають з усіх ворогів, але цього разу в них є додаткове використання. Гра працює майже ідентично Aria, просто виглядає більш технологічно круто, бо DS дозволяла набагато більше ніж GBA. Але тут також багато рішень, які гірше. Тач елементи в грі взагалі жахливі і було б краще, якби їх не існувало взагалі. Особливо це стосується “магічних печаток”, які обов’язкові для вбивства боса. По факту, це як QTE, але де треба малювати, і якщо ви це зробите неправильно або повільно, бос оживає і його знову треба добивати і пробувати малювати печатку. Це настільки жахлива механіка, що коли я вперше грав в цю гру багато років тому, я дійшов до одного з фінальних босів і не зміг його вбити. На жаль, механіку в колекції залишили, просто окрім малювання ви тепер також можете натискати кнопки, але це все одно жахливо.
Та навіть якби цих печаток не було більше зовсім, гра б залишилась гіршою в порівнянні з Aria. Загальний дизайн світу тут менш цікавий, порядок речей, які треба робити, інколи дивує, складність гри час від часу різко стає дуже високою. Сюжет тут існує рівно настільки, щоб мати причину витягнути персонажів минулої гри в нову пригоду, що особливо помітно після того, наскільки цікавою та винахідливою була історія в Aria. Навіть додатковий режим гри тут розчаровує. Він побудований на дизайн ідеях Castlevania III: Dracula’s Curse з можливістю перемикатись між персонажами, у кожного з яких свої можливості. Але всі вони не цікаві, а четвертий персонаж, якого задумували під час розробки, в гру так і не потрапив. А з відсутністю предметів для збільшення магії та здоров’я єдиною причиною заходити в деякі з локацій може бути лише грайнд. І це дуже шкода, бо в кінці цього режиму є унікальний бос, який прикольний. Я пройшов Aria of Sorrow на 100%, бо навіть коли ставало нудно, мені подобалось грати. В Dawn я цього не зробив і не хочу.
Ось така дивна вийшла колекція. Жодної основної гри, яку б не варто було проходити. Але також, загальна якість ігор гірше, ніж в Advance Collection. Мені здається, більшість фанів зараз набагато більше хотіли б побачити новий випуск Symphony of the Night на сучасних платформах. Але все одно, в цю колекцію може бути варто пограти. Якщо вам подобаються класичні Castlevania, то вам варто пограти в Haunted Castle Revisited та Ecclesia. А якщо вам більше подобаються ігри про дослідження, то пограйте в Portrait of Ruin та Dawn of Sorrow, які вас, скоріш за все, влаштують. Я дуже радий, що ця колекція тепер існує. Просто грати в неї було не настільки захопливо та приємно, як мені хотілось би.