О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Я дуже давно не грав в серію Alone in the Dark. Оригінал я завжди поважав, а гру 2008-го сильно люблю, не зважаючи на неймовірну кількість проблем. А улюбленою грою серії в мене була перша спроба її перезапуску – Alone in the Dark: The New Nightmare. Та зараз поговоримо про першу трилогію, в якій оригінал досі сприймається з повагою, а от сіквели ні. Тем не менш, я пройшов їх всі, хоча і розумів, що грати в другу і третю частину мені не сподобається.
Та варто почати з того, наскільки важливим проектом став Alone in the Dark для жанру action adventure. І особливо, звичайно, для тоді ще не існуючого піджанру survival horror. Хоча перша частина себе так не називала, наскільки мені відомо, і її розглядали як пригодницьку гру під час розробки сама студія Infogrames, я бачив дивні чутки в інтернеті, нібіто гру називали “ambient survival horror” і саме з цього пішов весь жанр. Але я не бачив жодного підтвердження таких чуток, тоді як з багатьох інтерв’ю та інших матеріалів всім відомо, що Capcom вигадали “survival horror” для того, щоб охарактеризувати і “продати” Resident Evil. Але варто зазначити, що Шінджі Мікамі (якщо не користуватись жахливою системою руснявого Поліванова) декілька разів підтверджував, що саме завдяки існуванню Alone in the Dark його команда вирішила, що RE1 буде від третьої особи з закріпленими ракурсами камери і пререндерною графікою для фону, замість того щоб бути від першої особи, як гру хотіли зробити з самого початку.
Чи є у серії якісь центральні ідеї та теми? Майже всі ігри у серії мають одного головного героя – Едвард Карнбі, приватний детектив, який в кожній частині серії розслідує якісь паранормальні явища. Але насправді ідея для першої гри народилась зі спроби перенести горор настільної рольової гри Call of Cthulhu від Chaosium у жанр відеогри. І назва у серії вийшла така тому, що найпершою ідеєю для гри був образ, де головний герой знаходиться в повній темряві і використовує сірники, щоб освітити кімнату, яка наповнена жахами, що описати словами складно, і бачить їх лише в спалаху сірника. Цю задумку на той момент вважали неможливою для реалізації, але Фредерік Рейнал настільки захопився цим образом, що вирішив стати головним дизайнером для проекту і “продати” його всім іншим в студії.
В першій частині у вас є можливість вибирати персонажа і в інших іграх оригінальної трилогії теж повторюється схожа ідея декількох різних персонажів, якими можна управляти, але вже без вибору на початку. Управління персонажем також сильно між іграми (або персонажами) не змінювалось. Це танкове управління в пререндерних локаціях, де інтерактивні об’єкти або вороги та персонажі зроблені в 3D в реальному часі. Враховуючи ракурси камери і особливості та темп гри, танкове управління було найкращим варіантом для тих часів, але великою відмінністю від більшості інших ігор жанру, який сформується пізніше, щоб бігати тут треба було два рази швидко натиснути вперед, замість того щоб тримати якусь іншу кнопку, що не дуже зручно і не завжди працює… Абсолютно всі види взаємодії зі світом прив’язані до однієї кнопки, тому для того щоб змінювати що саме вона тепер робить, вам треба постійно заходити в інвентар і перемикати “дієслово” яке вона виконує. Цей процес частково спростили в сіквелах, але ідею залишили як є. І одним з типів взаємодії є можливість битися кулаками та ногами навіть без використання зброї, що дуже не типово для майбутніх ігор такого жанру. Зберігати прогрес можна в будь-який момент і робити це варто дуже часто, причому в різні слоти, бо в усіх частинах серії можна створити такий стан гри, в якому ви не зможете її пройти. А і ще дуже дивною особливістю було те, що максимальної кількості здоров’я у головного героя нема, тому як тільки ви знаходите можливість лікуватись, одразу можна її використовувати.
Але тепер окремо про всі ігри.
Хоча я досі дуже поважаю Alone in the Dark, проходити гру в 2023-ому не супер приємно. Все те, що було інноваційним і свіжим для 1992-го відчувається незручним та повільним сьогодні. А кількість ситуацій, де ви назавжди ламаєте проходження тут, мабуть, найбільша з усієї серії. Плюс, більшість ворогів можуть просто забити вас до смерті до того, як у вас буде можливість відповісти.
Але… Щось в дизайні цієї гри все ще чіпляє. Більшість локацій тут повністю відкриті і саме вам вирішувати в якому порядку вирішувати проблеми і загадки, у деяких з яких навіть є різні рішення. Деякі з загадок і кімнат абсолютно не обов’язкові. І хоча вибір персонажу на початку гри майже ні на що не впливає, все одно прикольно, що він був. Також тут доволі непоганий баланс між бойовими ситуаціями, загадками та униканням пасток. І самі пастки та вороги тут дуже різноманітні. Плюс, в грі дуже багато текстових документів, які мають як маленькі історії, так і більше інформації про світ гри.
Та все ж, деякі з загадок абсолютно жахливі і мають дуже умовну логіку. Тут багато предметів, які нічого не роблять, а максимальна кількість предметів в інвентарі у вас обмежена. Предмети, які вже використані не пропадають, тому вам самим треба вирішувати коли їх викидати, що концептуально прикольно, але дуже не зручно. Є задачі, які виглядають ніби вони потім вам стануть потрібними, але насправді їх можна не робити і нічого не зміниться. А локації, де треба стрибати – це просто жах. Ну і в деяких місцях є абсолютно не очевидні частини фону, з якими ви насправді можете взаємодіяти.
З іншого боку, я бачу як легко всі ці ідеї можна було б сьогодні переосмислити і створити нову гру, яка повністю відповідає ідеям з оригіналу, але при цьому в яку зручно грати. Ну а якщо б в такому рімейку ще і рандоматизатор був, то було б взагалі неймовірно круто. Хоча я б дуже хотів рекомендувати цю гру на проходження, мені здається що в неї грати сьогодні буде цікаво лише тим, хто дуже любить ігри по Лавкрафту, або тим, кому дуже подобається класичний survival horror. Але навіть для них процес гри буде неприємним, якщо не зробити ремастер чи рімейк. Та тут є заради чого варто хоча б спробувати пограти.
Jack in the Dark вийшла як маленька коротка реклама для сіквелу гри і була скоріше пазл пригодницькою грою. І також по ній вже було видно, що очікувати від сіквелу – загадки були абсолютно неадекватними і не логічними, тон дивний, а взаємодія з предметами була настільки контекстуальною, що ніколи не можна було завчасно очікувати, що відбудеться.
Alone in the Dark 2 – настільки жахлива гра, що я все ще здивований, як вона не вбила серію одним своїм існуванням. Можливо лише тому, що для тих часів ігровий процес все ще був доволі інноваційним. Можливо і тому, що вона настільки феноменально ідіотська, що людям це сподобалось. Прямо з інтро гри видно, що все змінилось – Карнбі тепер екшен герой, який вибухівкою підриває ворота в особняк злих вуду зомбі піратів і назва гри з’являється на фоні цього вибуху. Після чого ви забиваєте до смерті першого ворога, забираєте з його трупу кулемет Томпсона і вбиваєте їм десятки ворогів в першій же локації. Навіть базові механіки взаємодії зі світом спрощені таким чином, що у вас залишились лише можливість бою, або можливість щось штовхати (що треба зробити лише пару разів). Тоді як всі предмети підіймаються як тільки ви до них доторкаєтесь. Змінили і інвентар, а предмети тепер завжди зникають після використання (якщо більше ніде не потрібні).
За що можна гру похвалити, так це за спроби дати більшості ворогів історію та імена. Різноманіття ворогів тут більше, багато з цих зомбі піратів мають якусь “фішку” і особливість, як їх треба вбивати. І хоча вороги все ще можуть забити вас до смерті до того, як ви можете відреагувати, в цілому бойова система тут стала трохи краще, бо саме на неї в грі зроблений акцент. Інколи, правда, бойову систему прив’язують до якоїсь загадки, і тоді все починає розвалюватись. Причому, тут є декілька ситуацій де ви можете додатковими діями обійти бій вирішенням загадки, що виглядає як “правильне” рішення. Але в одному з таких рішень це навпаки робить одну з наступних ситуацій складніше, а другому не сильно на щось впливає.
А самі загадки тут такі, що загадками їх називати не хочеться. Просто випадкове використання предметів на випадкових частинах світу. Є дуже смішна ситуація, де гра блокує ваш прогрес з абсолютно не логічної і незрозумілої причини тому, що насправді гра очікує, що ви підберете всі потрібні для проходження гри предмети до того моменту. Тому замість того, щоб прямим текстом сказати, що може варто спочатку ще щось зробити, гра каже “я не можу підняти предмет”. А причиною для цього може стати те, що ви не помітили, що після того як ви зробили якусь дію, яка не виглядала як щось важливе, на підлозі недалеко від вас з’явився предмет розміром 2 на 2 пікселі, у якого колір такий же, як у підлоги і його треба обов’язково підібрати. В першій грі бували ситуації, коли було складно зрозуміти що і навіщо відбувається, але логіку завжди можна було якось зрозуміти, просто інколи запізно. В сіквелі логіки просто не існує – ви або випадково щось правильно робите, або граєте з інструкцією по проходженню гри на фоні.
Та я збрешу, якщо не скажу, що інколи гра настільки шокує своєю тупістю, що це навіть прикольно. Ви можете одягтись в костюм Санта Клауса, що трохи допоможе вам в двох кімнатах, а потім не використовується. Але ви можете постійно ходити як Санта з кулеметом. На першій же локації у всіх портах гри чомусь є випадковий шмат землі, який телепортує вас в наступний сегмент гри, повністю пропускаючи першу частину. Що виглядає як дебаг інструмент, який чомусь залишився в грі. Грати за дівчину Грейс навіть гірше, ніж це було в Jack in the Dark, бо вона тепер повільніше, але якщо вона зістрибує з високих поверхів, то в неї відкривається парасолька замість парашуту… Сюжет тут просто неймовірно ідіотський, але смішний. Я не можу рекомендувати проходити цю гру, але подивитись проходження обов’язково варто. А і також треба сказати, що гру перевидавали на консолях, де у всіх 3D моделей якість набагато вище і в додаток до вже існуючих тупих заставок додалось ще декілька ще більш тупих. В будь якому випадку – не проходьте гру самі, це не варто ваших нервових клітин.
Ну і нарешті, Alone in the Dark 3 став спробою змішати елементи двох перших ігор в щось більш-менш збалансоване. Що інколи чудово працює, але зазвичай використовує найгірші елементи перших двох ігор. Екшен тут все ще важливий, але трохи менше, ніж в другій грі. І сюжет тут все ще ідіотський, особливо ближче до кінця гри, але його можна серйозніше сприймати, ніж другу частину. Ну і як і друга гра, тут не Лавкрафтові жахи, але замість піратів та вуду, в нас ковбої-нежить та привиди. Ну і для того, щоб задати для себе тон, гра починається з заставки, яка цитує назву серії заради тупого жарту. Який навіть смішний своєю тупістю, але також гарно показує, в який кут себе загнали ці ігри вже до третьої частини.
В цілому, гра працює дуже схоже на те, як працювала AitD 2, але тепер тут більше залежності від сюжетних тригерів, де вам обов’язково треба побачити якусь сцену до кінця до того, як ви можете щось нове зробити. Повернулась також взаємодія “шукати”, але настільки жахливо, що краще б вони її не повертали, бо вона на відміну від першої гри дуже повільна. Зате тут вперше зрозуміли, що непогано б мати хоч якусь мапу в грі про дослідження, але на жаль мапа жахлива і не сильно допомагає. А і ще тут вперше додали можливість вибирати складність гри, яка розділена на декілька різних пунктів, що дуже прикольно. Також, саме в цій грі вперше серйозно подивились в міфологію американського шаманства, бо елементи цього з’являлись в перших двох іграх, але тут стало дуже важливим. І в The New Nightmare стане однією з ключових сюжетних ліній. Ну і щоб не повертатись до цього – тут також знову треба стрибати в декількох сегментах і це навіть гірше, ніж було в першій грі. А під кінець історії Карнбі перетворюється на пуму перед переродженням і повинен пізніше об’єднатись зі своїм зомбі ковбой клоном, щоб пройти гру… Я ж казав, що сюжет стає тупим.
Що найбільше вбиває радість від проходження гри, так це загадки, які зробили навіть гірше, ніж в другій частині. Як я описав – в другій частині можна було випадково використовувати предмети в випадковому місці і так вирішити всі проблеми. В цій частині рішення інколи настільки неадекватні, що ви ніколи не здогадаєтесь які дії і в якій послідовності вам треба зробити. Двері зачинені? Просто використайте дію “відкрити”. Інші двері з таким описом так не відкриваються, але в цьому одному випадку це спрацює. До речі про інші випадки – двері зачинені? Зробіть по ним постріл з вогнепальної зброї. Бити ногами, кулаками чи зброєю не вийде, саме стріляйте. Чому? Тому що так вирішили розробники, не запитуйте. Треба перестрибнути через дірку, а у вас нема команди “стрибати”? Просто біжіть в цю дірку і персонаж перестрибне заставкою. Одразу після заставки є інша дірка, але якщо ви зробите теж саме, ви впадете і помрете. А одна з обов’язкових “загадок” в грі, це перевірка на те, що ви проходили другу частину серії і пам’ятаєте як там все працювало.
Тому, з одного боку тут набагато менше речей, які бісять так, як це робить AitD 2 постійно. Але з іншого боку, проходити цю частину без відкритої інструкції на фоні фактично неможливо, тому що зрозуміти чого від вас хоче гра ви ніколи не зможете. Що я хочу похвалити, так це те, що тут вперше для серії музика інколи доволі непогана, хоча все ще примітивна. В будь-якому випадку – якщо ви не готові проходити гру з інструкцією, не проходьте взагалі. Краще відео подивіться.
Вплив серії сьогодні вже став майже непомітним, але не зник повністю. І хоча Sweet Home був головним впливом на проект, який в результаті перетвориться на Biohazard/Resident Evil, без Alone in the Dark (та інших японських проектів, які його копіювали, наприклад Doctor Hauzer на 3DO) серія від Capcom виглядала б зовсім інакше. А значить і “survival horror” в своєму класичному варіанті міг стати чимось зовсім іншим. І все ж таки, самі ігри AitD дуже погано пройшли крізь час. В першій грі все ще вистачає класних і впливових ідей і я сподіваюсь, що хоча б деякі з них будуть в рімейку гри (але я дуже сумніваюсь). А от сіквели можливо і мали якийсь сенс для свого часу, але сьогодні вони просто бісять і грати в них абсолютно неприємно.