Радий: The Rise of the Golden Idol (з DLC)

Декілька років назад The Case of the Golden Idol мені дуже сподобалась. Це була дуже класна детективна гра, яка брала за основу Return of the Obra Dinn, а ґеймплей був побудований на розслідуванні сцени, яка завмерла в часі, в пошуку певних ключових слів, а потім накладанні цих ключових слів в створені розробниками форми, де вам треба було пояснити, що трапилось. У гри був цікавий візуальний стиль, класний сюжет, який поступово розкривався, і навіть DLC, які виходили після основної гри, стали чудовим приквелом для сюжету основної гри.

Але з сіквелом розробники пішли ще далі і зі старту запланували рік DLC. Чому я і не проходив гру допоки вони всі не вийшли – я не люблю проходити “незакінчені” історії. Та тепер, коли я нарешті пройшов гру та DLC, повинен сказати, що він відчутно менш цікавий, але це все одно прикольна гра.

Основний ґеймплей в The Rise of the Golden Idol кардинально не змінився, тому більшість відмінностей тут в деталях та загальному досвіді гравця. А значить, як і раніше, вам дається якась сцена, яка може складатись з декількох екранів, і на ній ви можете знайти ключові слова, дивлячись на різні окремі деталі. Потім вам треба заповнити декілька різних форм цими словами так, щоб показати, що відбулось на цій сцені. Найбільш відчутною різницею другої частини є зміна інтерфейсу, бо тепер замість повного перемикання між режимом розслідування сцени, та режимом заповнення форм, кожен окремий елемент інтерфейсу можна увімкнути, чи приховати окремо і навіть рухати їх як вікна по екрану. Інша велика зміна в тому, що тепер зазвичай кожен сюжетний розділ гри закінчується на формах, які треба заповнити, в яких інформація береться з окремих частин цього розділу, а це часто означає, що вам треба буде знову заходити в ці окремі частини, щоб нагадати собі певні деталі сюжету.

І на папері це все виглядає дуже захопливо. Розробники явно хотіли зробити ґеймплей трошки більш складним, але при цьому залишити всі його елементи такими ж простими і зрозумілими, як і раніше. Але на практиці, всі ці зміни роблять ґеймплей трохи більш нудним. Вмикання та перетягування різних елементів інтерфейсу, наприклад, зазвичай не робить гру зручніше, а просто додає мікро менеджменту і незручностей. Так, в найкращі моменти, це означає, що ви можете одночасно дивитись на декілька потрібних елементів одразу, що повинно пришвидшити заповнення форм, але в найгірші моменти, яких набагато більше, ви постійно намагаєтесь прикинути куди ще треба щось перетягнути, щоб можна було працювати. Слова тепер більш чітко розбили на категорії, тому з ними повинно бути легше працювати, але насправді, їх стало більше і вони просто показуються однією великою стіною, тому навіть коли ви знаєте яку категорію слова ви шукаєте і де воно повинно бути, очі все одно втомлюються їх шукати. Ну а заключні форми для кожного розділу просто бісять, бо вам треба перемикатись між ще більшою кількістю різних вікон та екранів, і в додаток до цього, часто перемикатись між окремими сценами, а це означає дивитись на екран завантаження, поки ви ходите туди-сюди… Іншими словами, майже кожен елемент гри тепер має декілька рівнів супротиву, яких просто не було в першій частині. І тому заповнення форм відчувається неймовірно нудним та нецікавим процесом, під час якого радість від нового відкриття повільно вмирає.

Ну а в додаток до цього, сюжет цього разу також виявився не супер цікавим. Перші розділи в грі показують потенціал, але дуже швидко гра перетворюється на нудну рутину, а фінал в грі взагалі ні про що. Більшість поворотів в сюжеті, на відміну від приємних сюрпризів як в першій частині, тут викликають відчуття типу “а, ок, буду знати що це трапилось”. Всі DLC в “Detective Pass” теж не кращі, і в цілому продовжують темп та рутину другої половини основної гри. В The Sins of New Wells є декілька непоганих моментів, та атмосфера цікава, але доповнення відчувається як щось, що працювало б краще як повноцінна гра. The Lemurian Phoenix – неймовірно нудна і також навмисно розповідає сюжет не по порядку, що просто збиває з пантелику. The Age of Restraint – ще один приклад, де воно ніби й непогано, але не працює як один DLC розділ і працювало б набагато краще, як окрема повна гра, особливо через те, скільки нових фантастичних термінів та понять тут треба швидко вивчити. Ну а The Curse of the Last Reaper – взагалі дуже дивне доповнення, бо воно навіть не відчувається пов’язаним з основною грою, хоча тут є класні моменти. Тут також одна зі сцен напряму копіює формат та сетинг Return of the Obra Dinn, що випадково показує всі слабкі сторони The Rise of the Golden Idol, особливо той факт, що для дуже простих дій в цій грі часто треба перемкнутись між купою окремих екранів, тоді як в Return of the Obra Dinn це робилось набагато зручніше.

Та хоча гра менш цікава ніж The Case of the Golden Idol і взагалі доволі втомлює, вона все одно прикольна. Саундтрек цього разу вийшов особливо крутим, тоді як в першій грі він був скоріш просто підходящим. Але я б не рекомендував одразу купувати DLC, краще купіть основну гру, а потім вже дивіться чи у вас є сили чи бажання грати в DLC. The Rise of the Golden Idol – це класний приклад жанру, в який варто зіграти, просто в першу чергу я би рекомендував пограти спочатку в The Case of the Golden Idol, бо та гра краще.