О часи — серія записів присвяченим іграм з минулого, в яких я намагаюся вирішити чи пройшли вони перевірку часом.
Ось я нарешті і пройшов обидві класичні частини Doom, а потім і всі офіційні доповнення. Для багатьох це може стати сюрпризом, враховуючи важливість серії для жанру FPS (та й в цілому ігрової індустрії), але я в дитинстві майже не грав в ігри від id Software. Хоча моїм першим знайомством з жанром стала Spear of Destiny, більшість їх класичних проектів я пройшов лише за останні 10-15 років. Так – навіть Doom. Першу частину (всі три оригінальних епізоди) я повністю пройшов, можливо, раніше за інші класичні проекти, але все одно не в 90-их. І єдиною іншою частиною класичною серії, в яку я грав, до недавніх років була Playstation версія Final Doom. Яку я купив, бо з назви подумав, що це “найбільш повна версія Doom”, але як виявилось, це зовсім інша гра… Але це залишалось моїм єдиним контактом з хоч якимось контентом, який відносився до Doom II, на десятиріччя.
Але коли Doom та Doom II офіційно випустили знову на всіх сучасних платформах, з ремастер роботою від NightDive, я вирішив, що настав час нарешті пройти ці ігри. І це стало довгою подорожжю через дві гри та неймовірну кількість офіційних доповнень.
Для початку, я хочу поговорити саме про це нове видання. У гравців (на ПК) все ще є можливість використовувати оригінальні DOS версії ігор з іншими сорс портами (коли гру з одного рушія перенесли на модифіковану чи оновлену версію), замість того, щоб використовувати той, який тепер став новим стандартним. А значить, якщо у вас виникають проблеми з запуском модів (які для Doom називають WAD) через вбудований менеджер модів, бо нова версія рушія некоректно з ними працює, у вас є можливість це виправити. Але варто також враховувати, що ця нова версія розрахована на передачу саме оригінальних версій ігор і тих сорс портів, які роблять мінімальні зміни. Тому WAD-и розроблені під ті сорс порти, які працюють як майже повністю інший рушій з цією версію працювати не будуть ніколи. Наприклад, дуже популярний мод минулого року “myhouse.wad” був зроблений конкретно під GZDoom, і окрім того сорс порту ніде працювати не може. Тож ті DOS версії оригіналів для запуску таких модів вам все ще знадобляться.
В самій збірці можна знайти всі основні релізи серії, які видавались офіційно від id Software, але також до них додані деякі нові доповнення і одна “не дуже офіційна” модифікація, яка тепер технічно стає напів-офіційною. А саме, в комплекті Doom + Doom II включені: The Ultimate Doom (це доповнена версія Doom з четвертим епізодом), Doom II, Master Levels for Doom II, обидві частини Final Doom (TNT: Evilution та The Plutonia Experiment), No Rest for the Living (доповнення для Doom II, яке було зроблено для XBLA релізу гри в 2010-ому ), Sigil (модифікація для Doom від Джона Ромеро, 2019-го року) та Legacy of Rust (з двох частин, створено спеціально під цю колекцію). Моди можна закачувати та встановлювати зі спеціального менеджера-браузера прямо в грі, що реалізовано коряво, але в цілому зручно. А самі всі ігри та доповнення працюють, “як ви і пам’ятаєте” – тобто, насправді з деякими покращеннями, яких вони не мали, але в цілому без великих змін. Налаштування тут дуже примітивні, в контрасті з сорс портами, де зазвичай дуже багато опцій, але є можливість налаштувати саундтрек. Найбільш важливим доповненням тут є нове аранжування всієї музики від Ендрю Хулшулта, який вперше став популярним завдяки його реміксам музики для першого Doom. А тепер він переробив також і всю музику для другого і її можна увімкнути замість класичних MIDI треків. Але навіть MIDI оригінали цього разу (оскільки вони тепер записані як звукові файли, а не як MIDI таблиця) записали конкретно з тієї техніки, під яку створювалась композиція і вони чудово звучать. Єдине, чого в цьому багатстві вибору не вистачає, так це неймовірного і дуже атмосферного саундтреку від Обрі Ходжеса, який робив музику для Playstation версій ігор.
Але давайте поговоримо про самі ігри. Бо колекція велика, але чи вся вона варта уваги? Чи ця класика все ще заслуговує на увагу?
Перший Doom все ще неймовірно прикольний. Знаю, що люди часто критикують всі епізоди після першого, який дійсно найбільш збалансований і продуманий. Але я все одно вважаю, що всі три оригінальних Епізоди в грі чудові і лише під кінець гра починає потроху показувати дивні рішення. Рівні тут достатньо прості і захопливі, зброя прикольна, вороги розставлені “як треба”. В цілому, пробігати через всю першу гру, яка потихеньку підводить під фінального боса, дуже цікаво. Настільки, що навіть якби ця колекція оновила лише оригінальну версію Doom, її варто було б купувати. Може навіть так було б краще. Додатковий епізод з The Ultimate Doom, наприклад, показує проблеми які чекають класичні частини серії в майбутньому. Баланс жахливий, грати неприємно і хоча тут є декілька непоганих мап, в цілому варти в нього не варто. А і до речі про першу частину – я і забув наскільки повністю темними тут бувають кімнати, це не Doom 3 першим таке почав робити. Причому, темрява тут зазвичай набагато гірше, ніж в третій частині, коли вона є.
Але перед тим як поговорити про продовження, треба згадати Sigil, оскільки він тепер стає “офіційно неофіційним” п’ятим епізодом першої гри. Він значно кращий за четвертий, але теж має купу проблем. Багато рівнів побудовано на пошуку дивних перемикачів, в які треба стріляти, і часто їх складно знайти. Вороги люблять з’являтись дуже несподівано, що скоріш дратує, ніж лякає. А деякі рівні скоріш викликають відчуття, що пан Ромеро просто показував “як він вміє”, а не робив щось цікаве. Тож, хоча не настільки погано, як четвертий епізод, але все одно не має тієї приємної простоти оригіналу. До речі, у доповнення був свій сіквел Sigil II, який в колекцію не потрапив, але його можна скачати як мод і я його не пройшов, бо він мені не сподобався. З того, що я чув, він стає краще після першого рівня, але мені було вже не цікаво.
Так ось, продовження. Перша гра стала неймовірним хітом, але видавалась вона як shareware, тому продовження Doom II вирішили випустити більш традиційно “в коробці” і зробили менше ніж за рік. І грати в цю гру дивно. З одного боку, вона неймовірно схожа на першу частину і вийди вона сьогодні, її б критикували за те, що вона “недостатньо змінює себе, щоб називатись продовженням”. Але з іншого боку – загальний дизайн та атмосфера гри зовсім інші, хоча базові механіки такі ж самі. Епізодів тут більше нема, тому вам треба проходити серію з 32 рівнів (2 з яких заховані) підряд. Рівні все одно розділені на певні стилістичні “теми”, але гру явно намагались зробити більш послідовною по відчуттям. А самі рівні відчуваються дуже дивно. З одного боку, мені дуже подобається серія перших декількох рівнів в цій грі і проходити їх завжди приємно. З іншого – гра доволі швидко переходить з цікавих компактних мап, на дуже широкі і заплутані. І розбавляється це лише рідкісними, але зазвичай прикольними, рівнями, які побудовані на якійсь одній центральній ідеї. Саме в цій грі додали “супер дробовик”, який зазвичай працює як основна зброя на більшу частину гри. І також тут з’явилась серія нових ворогів, які… Викликають питання.
Більшість ворогів, які вперше з’явились саме в цій грі, дуже погані. Так, люди люблять пожартувати про прикольних скелетів Revenant, але в ґеймплеї вони насправді часто дратують. Та при цьому, вони мабуть найкращий новий ворог. Чуваки з кулеметами жахливі, бо можуть з’їсти половину вашого здоров’я ще до того, як ви їх десь побачите. Pain Elemental або особливо Arch-Vile – це найгірше, що в грі з вами може статись. І навіть Mancubus, в залежності від того як їх на рівні поставити, можуть сильно бісити. Ворогів на мапах в цілому набагато більше і “бос-подібні” вороги часто зустрічаються як звичайні. Doom II може просто набриднути, бо він довго тягнеться і кожен рівень відчувається занадто великим. А фінальний бос тут просто гидота. Але все одно в цю частину варто пограти і більшість інших доповнень виходили саме під цю гру, а цих модифікацій майже нескінченна кількість.
Першим офіційним доповненням для другої гри було видання Master Levels for Doom II, яке в своїй оригінальній версії було просто колекцією 21 окремих рівнів (20 рівнів і секрет), в які можна було грати в будь-якому порядку. В новому виданні гри ці рівні скомбіновані в одну кампанію, що і прикольно і погано. Бо деякі з рівнів тут неймовірно круті і мені подобаються набагато більше, ніж більшість мап в Doom II. Але є тут і рівні, які просто лайно. Саме з цього видання починає ставати дуже помітним, наскільки по-різному різні дизайнери мап підходять до того, щоб створювати правила і притримуватись їх, бо деякі мапи постійно брешуть про те, що безпечне, а що ні. І ще тут починає збільшуватись кількість пасток, де двері зачиняються і з’являється купа ворогів. Але я рекомендую пограти доповнення заради прикольних мап, просто очікуйте, що деякі будуть дуже погані.
На відміну від першої колекції, Final Doom побудований як зовсім нова гра. Вибачте, дві нові гри – кожна на 32 рівні. Першою є TNT: Evilution, яка теж вийшла не дуже збалансованою. З одного боку – купа чудових рівнів і навіть повністю унікальний саундтрек, деякі з треків якого дуже класні. З іншого – вистачає поганих рівнів, а під кінець гра просто бісить. Але прикольно, що це доповнення і візуально, і за дизайном, трохи нагадує те, чи пізніше стануть Quake та Doom 64 (до речі Quake вийшов через декілька днів після Final Doom). Я рекомендую пограти в TNT: Evilution, бо тут вистачає прикольного.
А от друга половина Final Doom… Я чув дуже багато поганих речей про The Plutonia Experiment. Знаю, що люди вважали доповнення нечесним, тому я одразу вирішив – як тільки доповнення почне мене занадто сильно бісити, я зроблю IDDQD і пробіжусь по рівням, щоб просто оцінити як воно. Я увімкнув режим бога на середині найпершого рівня, і все ставало тільки гірше з того моменту. Бо в доповненні дизайн типу “ось десяток Arch-Vile та кулеметників на іншому кінці мапи – вони тебе бачать і можуть вбити, а ти їх ні”. І при цьому, видно, що дизайнери старались і багато вклали сил та енергії в те, щоб створити щось, у що дуже неприємно грати. З іншого боку, я бачив, що у доповнення є свої фанати, тому може я чогось не розумію.
Але тепер перенесемось у 2010 – No Rest for the Living повертаю структуру епізодів і має 9 рівнів, як і перша гра. Починається доповнення прикольно і в ньому багато класних ідей, наприклад більшість рівнів під кінець відкриті і дають тобі мапу, мотивуючи пошукати секрети. Але на жаль, доповнення також дуже часто використовує типовий прийом “відкрив двері – з’явилося 50 ворогів” і це просто набридає. Непогане доповнення, але може стати нудним і передбачуваним.
А потім я сів проходити Legacy of Rust, впевнений, що десятки років досвіду будуть гарантією того, що це найкраще доповнення. А може воно буде настільки прикольним, що навіть краще за Doom II? А що якщо вони взагалі так класн– Що? Вийшло навіть гірше ніж The Plutonia Experiment?.. О ні… Третій рівень першого епізоду (з двох) – це величезна каналізація без жодного секрету і з 400 ворогами на рівень. На нормальній складності. В одному з останніх рівнів більше 500 ворогів. А останній рівень – це нескінченний спаун найсильніших ворогів з усіх боків, пачками по 50. Таке враження, що я випадково запустив Serious Sam. Доповнення, якщо чесно, виглядає як дорогий і якісний шітпост, бо мені складно повірити, що хтось серйозно це зробив і вважає нормальним.
Може це в мені проблема. Може лише я хотів би пограти в просту мапу в стилі першого Doom. Яку прикольно досліджувати, в якій цікаво розставлені вороги, які можуть бути складними, але вбивати їх не нудно. Може більшість людей дійсно хоче, щоб Doom був про сотні ворогів та викрутаси з ідеями, які “гравці не очікують побачити в рушії Doom”. І нормальний дизайн їм не потрібен. Може люди хочуть сидіти більше 30 хвилин на одній мапі гри, не тому, що вони шукають секрети, а тому що зрозуміти що гра від вас хоче дуже складно. І коли вони будете обстукувати кожну стіну в пошуках хоча б чогось, що ви не бачили в рівні до цього, і знайдете жовту ключ-карту, їм подобається, що це викликає у них думку “але ж я навіть не бачив жодної жовтої двері на рівні?!” Можливо саме у цьому всьому справжні фанати Doom. Але мені це не подобається і найновіше доповнення гри було найгіршою частиною мого проходження колекції. Причому, для нього теж написали зовсім новий саундтрек. Який прикольний, але дивний – ніби його писали під Castlevania або файтінг, а не Doom.
На щастя, вам проходити все не обов’язково і я рекомендую цього не робити. Пройдіть перші три епізоди Doom, бо вони все ще відмінні. І пограйте в найкращі мапи інших ігор та доповнень в колекції. Я радий, що в неї пограв, хоча мені вона під кінець і набридла. І судячи з усього, Doom 64 який я вперше пройшов 4 роки тому, залишається моєю улюбленою частиною серії. Та ви все одно пограйте в Doom + Doom II ремастер.