Хоч жанр пазл ігор від першої особи став популярним ще з 2007-го, коли вийшов Portal, і я проходив дуже багато прикладів жанру, жодна з них не викликала в мене настільки змішані почуття, як Viewfinder. Частіше за все, такі проекти просто забуваються. Інколи вони особливо дратують чи виявляються занадто нудними. Але буває і так, що їх проходити дуже приємно до кінця. Основні механіки в Viewfinder – незабутні і загадки навколо них прикольні, але… Тут є декілька речей які помітно псують досвід.
Головною “фішкою” Viewfinder виступає ідея, що фотографії та малюнки (тобто двомірні зображення) можуть перетворитись на частини рівня. Ви тримаєте картинку, навіть якщо ви самі зробили цю фотку, перед собою, натискаєте на кнопку і ця картинка перетворюється на об’ємний простір, який перезаписав все те, що на рівні було до того. Відчувається це дуже круто, виглядає неймовірно і до кінця гри не набридає. Інколи розробники граються з ідеєю більше і дають можливість використати стилізовані малюнки чи абстрактні картини (зазвичай вони не обов’язкові для проходження) тому ваш рівень перетворюється на дивну суміш візуальних жанрів.
Та треба сказати, що десь третину гри, а може і довше, цей елемент не використовується якось цікаво. Частина цього часу займає поступове навчання гравців правилам цих механік. Але через якийсь час такий повільний темп підвищення складності задач починає набридати, хоча, звичайно, наскільки швидко це відбувається буде залежати від гравців. На щастя, гра через деякий час нарешті дає вам фотокамеру і загадки стають складніше і цікавіше. І інколи гра перемикається на взагалі інші механіки. Мені гра здалась більш легкою, але не настільки, щоб мені стало не цікаво і баланс, в цілому, в найкращі моменти був “саме такий як треба”. Але це пазл гра, тому комусь вона буде занадто легкою, комусь неможливо складною, така особливість жанру.
Що у більшості людей, судячи з відгуків, викликає претензії, так це наративна складова гри. Є приклади жанру, в яких оповідання було зроблено чудово, як в тому ж Portal. Є приклади, де оповідання або не заважає та при цьому достатньо добре подається (або навіть дуже добре) – так було з The Talos Principle та The Turing Test. Але є і приклади, де оповідання сильно ламає гру, як це вийшло з перевиданнями Q.U.B.E., де чудовий темп оригінальної гри без сюжету сильно уповільнився абсолютно не цікавим сюжетом. Але в Viewfinder проблема інша – я не знаю який в ній сюжет, тому що через хвилин 20 гри я вимкнув субтитри і викрутив гучність голосу на нуль. Що на моє проходження гри майже не вплинуло, окрім двох моментів, де я не міг зрозуміти чому нічого не відбувається, але насправді в цей час була маленька заставка з монологами. Така можливість налаштуваннями гри не зіпсувати собі проходження – величезний плюс. Мінус, звичайно, в тому що мені довелось це зробити. Бо сценарій тут настільки гидотний, настільки жахливо написаний, що за ці 20 хвилин, поки я його слухав, мені доводилось кожні пару секунд зупинятись і глибоко вдихати. Через те що якийсь голос за кадром ці кожні пару секунд починав казати якісь абсолютно зайві і тупі фрази ні про що.
Першу половину гри я думав, що Viewfinder не зможе стати більшим за круту технологічну демку, механіки якої було б непогано побачити в кращих проектах. Але гра стала цікавіше і окрім жахливої фінальної загадки, проходити її було приємно. Бо розробники дійсно вклали багато сил і вигадали прикольні загадки і задачі, просто старт тут дуже повільний. І все ж таки, навіть якщо проігнорувати сценарій від якого все ригає, я не можу сказати, що гра залишила мене в захваті від себе. Точно один з позитивних прикладів жанру і “фішка” незабутня, але чогось грі все одно не вистачає. Обов’язково хоча б подивіться на гру, але бігти купувати її за повну ціну і не подивившись як вона грається я б теж не рекомендував.