Зараз існує багато інтерактивних історій і ігор-сюжетних досліджень які намагаються розповісти унікальну історію якимось свіжим способом. Hindsight працює в форматі інтерактивного фотоальбому з дуже прикольним оформленням і історією про скорботу і втрату. На жаль, грати в неї не настільки приємно як на неї дивитись.
Певен, що цей проект розробляли під сенсорні екрани і скоріш за все саме з ними грати в гру приємніше. Бо з мишею це дуже незручно, навіть якщо налаштувати швидкість камери на максимум. Весь ґеймплей Hindsight – розглядання сценок які завмерли у часу, де ви можете обертати камеру і дивитись на речі з різної перспективи. І коли я кажу “можете”, я маю на увазі – вам треба це зробити щоб пройти гру, бо для переходу від однієї сцени до іншої вам треба повернути камеру таким чином, щоб знайти (або активувати) активну зону, на яку потім треба натиснути. Виглядає це дуже круто, але по факту означає, що для того щоб “перегорнути сторінку” історії, вам треба довго возити мишею, поки гра не вирішить що ви заслуговуєте піти далі. Інколи коректна перспектива відповідає тому як речі знаходяться відносно один одного на сцені, але зазвичай це абсолютно випадкове рішення розробників. І відчувається це нібито такий підхід зробили лише тому, що “це ж гра, гравцям треба щось робити”.
Коли гра не дратує своїм ґеймплеєм вона непогано розповідає історію, яка може сподобатись деяким. Мені вона не зайшла, бо весь сенс історії тут дуже сильно опирається на ідею того, що жити минулим нормально, плюс всі життєві ситуації персонажів настільки актуальні для США, що для мене це все як вікно в інший світ з яким в мене немає ніяких емоційних зав’язків. Але певен, що є люди, яким ця історія дуже сподобається, а розповідають її дуже гарно.
Якби Hindsight не намагався бути інтерактивним лише заради інтерактивності, мені б гра сподобалась більше. Нехай історія не для мене, все одно я б набагато легше сприйняв чужу історію яку стильно розповідають.